04

Квітень-
Травень

2018

Сергій Якутович. Комбінована зйомка. Із серії «Знімається кіно». 1981, офорт, акватинта.
З архіву родини Якутовичів

Кінематограф

Як це – бути художником кіно?

Художник-постановник у кінематографі – це одна з тих професій, яка завжди залишається «за кадром» і непомітна сторонньому глядачу. Навіть більше: вважається, що чим менше кидається в очі художнє оформлення фільму, чим більше воно зливається з атмосферою та розчиняється в реалістичності картини – тим краще впорався митець. Візуальна постановка художника нечасто може бути одразу ж виокремлена від роботи режисера, оператора, монтажера, гримерів або художників з костюмів.

Однак без залучення художника-постановника фактично неможливо скласти численні образи в цілісну стрічку. У командній роботі над фільмом митець отримує різні сфери діяльності, а від того, наскільки добре постановник їх опрацює, залежить, чи впораються з реалізацією режисер, оператор, актори та інші учасники кінопроцесу.

Тож, що саме має робити художник?

01 Працювати
з локацією
02 Досліджувати епоху або
країну, де розвивається сюжет
04 Шукати підрядників
і розраховувати бюджет

Більшість режисерів і операторів потребують детальні розкадровки від художників, за якими надалі можна працювати і чітко відтворювати сцени. Робота експромтом теж можлива, але радше в авторських, немасових фільмах.

Інколи художники-постановники працюють не тільки з візуальною концепцією стрічки, але і з персонажами. По-перше, постановник тісно пов’язаний із художником з костюмів і з гриму – подеколи їхню роботу взагалі не можна розрізнити. По-друге, самі актори мають вжитися в ту атмосферу кіно, яку створюють художники. Більше того, буває що саме художники допомагають у відхиленнях від сценарію щодо ролі актора. Наприклад, Сергій Якутович мав такий випадок:

«У стрічці є сцена, де Тарас Бульба вбиває сина. І от Богдан Ступка, виконавець головної ролі, відмовився в ній брати участь. Сказав, що знімайте зі спини дублера, а я сина вбивати не буду. Я почав думати, як же показати цей епізод. Запропонував, щоб Тарас-Ступка встав на коліна біля тіла Андрія після того, як виконає свій вирок. Однак виконати цей трюк з десятикілограмовою рушницею навпереваги було не так просто. Ми з групою, всі вже в траві та сіні, по черзі кректали на галявині, намагаючись опуститися на коліна, коли з намету вийшов Богдан Сильвестрович. “Що ви робите?”, – насупився він. Ми запропонували свій варіант сцени. “Потрібно спробувати” , – погодився Ступка та так витончено з першого разу став на коліна – просто сповз по рушниці донизу. Ця сцена згодом стала однією з найсильніших у всьому фільмі»

Сергій Якутович про зйомки «Тараса Бульби»
Джерело

«Іллєнко мені весь час повторював: “Що ти робиш, це ж не мистецтво, це ж для кіно, це все завтра буде спалено, поламано”. У сценарії я не погоджувався з дуже багатьма речами. Але сказав собі, що мене це все не цікавить. Зазвичай художник кіно — людина опосередкована, підготовчий матеріал. А я розумів, що Іллєнкові потрібна моя енергетика. Я приходив о восьмій ранку в свою майстерню на студії, мене чекав там Іллєнко і розповідав, що він за ніч придумав. А я йому своє. Не було ніяких підготовчих ескізів, на ходу ми накидали щось кульковою ручкою, він підписував. А наступного дня питає, що з усім цим робити. І так дуже часто. У фільм увійшла лише половина зробленого, і ще менше потрапило в остаточний варіант тригодинного фільму»

Сергій Якутович про зйомки «Молитви за гетьмана Мазепу» Джерело

Це – звичайна ситуація, коли велика частина роботи виконується із розумінням того, що надалі вона ніколи не з’явиться в кінцевому результаті. Але інколи художників-постановників запрошували й до процесу монтажу, де в митця була можливість впливати на нього. Так, наприклад, було з ситуацією Георгія Якутовича у фільмі «Тіні забутих предків» – у архіві зберіглися монтажні сценарії, які опрацьовувалися, зокрема, й художником.

03 Робити розкадровки й продумувати
образи персонажів
05 Розуміти, що більшість
виконаної роботи
не буде включена до фільму

Перед тим, як актори та оператори приїжджали на місце зйомки та розпочинали безпосередню роботу над фільмом, іншими учасниками команди проводилася кропітка робота. Багато праці мав виконати саме художник-постановник: приїхати на потрібні локації, дослідити найкращі місця для зйомок, зробити потрібні ескізи та розкадровки, які потім будуть надані оператору та режисеру. Часто виконувалися й менеджерські функції: домовитися з мешканцями або місцевим управлінням, знайти потрібні будівлі або інші архітектурні споруди, де б «проживали» персонажі фільму.

Зі зйомок фільму «Тарас Бульба» залишився список завдань, які надсилав режисер Сергію Якутовичу. От як виглядали деякі з його пунктів:

  1. Визначити з оператором чітке розташування і план хутору Тараса, щоб потім показати місце будівництва бригадиру будівників.
  2. Знайти людину, яка спроектує паром – серйозне інженерне спорудження. Бажано в Запоріжжі, щоб вона контролювала будівництво. Зробити ескіз плота.
  3. Виміряти вікна у фортеці Хотин. Якщо є можливість – замовити в Україні.
  4. Намалювати обстановку будинку Тараса (шаблі, нагайки, сітки для птахів, неводи, рушниці тощо) – як висіло.

Звісно, технічними моментами робота з локацією не обмежувалася. Зазвичай умови роботи художника-постановника визначалися саме командою, у якій велася робота, а також принципами режисера. Так, наприклад, у фільмах «Тіні забутих предків» або «Молитва за гетьмана Мазепу» оператори не потребували такої великої кількості розкадровок від художників, діяли більше за власною інтуїцією або вказівками режисерів. Тоді як у стрічці «Тарас Бульба» майже всі сцени були прорисовані художником ще до того, як оператор розпочав зйомки.

Щоб створити візуальні образи, художники мають стати справжніми дослідниками часу та простору, де розкривається сюжет фільму. Кожна дрібна деталь – інтер’єру приміщення, архітектурного ансамблю, особистої речі персонажа, зброї або елементу костюма – відігравала велике значення в загальному ансамблі історичної та культурної атмосфери. Мізансцени, особливо військових строїв, також потребували детальної обробки. Тож, щоб візуально пояснити всі ці речі декораторам, операторам, художникам з костюмів або з гриму, акторам – потрібно було зануритися й глибоко дослідити контекст загалом.

Очевидно, що далеко не всі дрібниці побуту фіксувалися у письмових або графічних документах, особливо в періоди Середніх Віків або дещо маргіналізованих (тривалий час) формувань козаків. Тому художнику-постановнику доводилося й придумувати багато антуражу. Щоб ідея не виглядала ірраціональною фантазією, потрібно відчути, проаналізувати й зрозуміти логіку доби – справа набагато складніша за роботу з окремими фактами.

Георгій Якутович, коли розпочав у 1970-му році працювати над фільмом «Захар Беркут», користувався документами часів Київської Русі, які потім опрацьовував і в книжках – «Повісті минулих літ» або «Слову о полку Ігоревім». Близькі люди згадували, що Георгій у ту пору взагалі часами міг розмовляти цитатами з літописів – настільки життя художників зливалися з об’єктами творчості.

Деякі проблематики окреслювали перед художниками самі режисери. От, наприклад, кілька питань з листа Володимира Бортка, які мав дослідити Сергій Якутович для «Тараса Бульби»:

  1. Як виглядали шинки?
  2. Що в будинку в кошового?
  3. Які геральдичні герби на будинку воєводи?

Усі задумки художників мали бути реальними для виконання в умовах як конкретної країни, так і бюджету. Тому обмеженням творчих ідей завжди виступали гроші та трудовий ресурс. У деяких регіонах неможливо було замовити певну послугу (наприклад, конструювання високотехнологічного механізму або реконструкцію складних тканей чи антуражу), а техніки, вже давно розповсюджені на Заході, могли бути зовсім неопановані місцевими спеціалістами. Тож до художника-постановника завжди ставилося питання: «хто це може виконати?» та «за скільки?», а вже потім утверджувалися ті чи інші плани.

Звісно, постановник переважну більшу частину працював не один: у команді могли бути й асистенти, й художники з декорацій, і другі-треті художники-постановники. Однак розмір «співучасників» суттєво залежав від масштабу фільму – подеколи потрібно було поратися самостійно.

«Але мені самому доводилося робити дуже багато: не лише декорації малювати, але й на зйомках працювати, і костюми деякі я придумав. А офіційно на студії я не числився ніяк. У кінці Іллєнко спитав мене, ким же я був. Оскільки фільм ми задумували удвох, я сказав, що головним художником проекту»

Сергій Якутович про зйомки «Молитви за гетьмана Мазепу»
Джерело

01 Працювати
з локацією

Перед тим, як актори та оператори приїжджали на місце зйомки та розпочинали безпосередню роботу над фільмом, іншими учасниками команди проводилася кропітка робота. Багато праці мав виконати саме художник-постановник: приїхати на потрібні локації, дослідити найкращі місця для зйомок, зробити потрібні ескізи та розкадровки, які потім будуть надані оператору та режисеру. Часто виконувалися й менеджерські функції: домовитися з мешканцями або місцевим управлінням, знайти потрібні будівлі або інші архітектурні споруди, де б «проживали» персонажі фільму.

Зі зйомок фільму «Тарас Бульба» залишився список завдань, які надсилав режисер Сергію Якутовичу. От як виглядали деякі з його пунктів:

  1. Визначити з оператором чітке розташування і план хутору Тараса, щоб потім показати місце будівництва бригадиру будівників.
  2. Знайти людину, яка спроектує паром – серйозне інженерне спорудження. Бажано в Запоріжжі, щоб вона контролювала будівництво. Зробити ескіз плота.
  3. Виміряти вікна у фортеці Хотин. Якщо є можливість – замовити в Україні.
  4. Намалювати обстановку будинку Тараса (шаблі, нагайки, сітки для птахів, неводи, рушниці тощо) – як висіло.

Звісно, технічними моментами робота з локацією не обмежувалася. Зазвичай умови роботи художника-постановника визначалися саме командою, у якій велася робота, а також принципами режисера. Так, наприклад, у фільмах «Тіні забутих предків» або «Молитва за гетьмана Мазепу» оператори не потребували такої великої кількості розкадровок від художників, діяли більше за власною інтуїцією або вказівками режисерів. Тоді як у стрічці «Тарас Бульба» майже всі сцени були прорисовані художником ще до того, як оператор розпочав зйомки.

02 Досліджувати епоху або
країну, де розвивається сюжет

Щоб створити візуальні образи, художники мають стати справжніми дослідниками часу та простору, де розкривається сюжет фільму. Кожна дрібна деталь – інтер’єру приміщення, архітектурного ансамблю, особистої речі персонажа, зброї або елементу костюма – відігравала велике значення в загальному ансамблі історичної та культурної атмосфери. Мізансцени, особливо військових строїв, також потребували детальної обробки. Тож, щоб візуально пояснити всі ці речі декораторам, операторам, художникам з костюмів або з гриму, акторам – потрібно було зануритися й глибоко дослідити контекст загалом.

Очевидно, що далеко не всі дрібниці побуту фіксувалися у письмових або графічних документах, особливо в періоди Середніх Віків або дещо маргіналізованих (тривалий час) формувань козаків. Тому художнику-постановнику доводилося й придумувати багато антуражу. Щоб ідея не виглядала ірраціональною фантазією, потрібно відчути, проаналізувати й зрозуміти логіку доби – справа набагато складніша за роботу з окремими фактами.

Георгій Якутович, коли розпочав у 1970-му році працювати над фільмом «Захар Беркут», користувався документами часів Київської Русі, які потім опрацьовував і в книжках – «Повісті минулих літ» або «Слову о полку Ігоревім». Близькі люди згадували, що Георгій у ту пору взагалі часами міг розмовляти цитатами з літописів – настільки життя художників зливалися з об’єктами творчості.

Деякі проблематики окреслювали перед художниками самі режисери. От, наприклад, кілька питань з листа Володимира Бортка, які мав дослідити Сергій Якутович для «Тараса Бульби»:

  1. Як виглядали шинки?
  2. Що в будинку в кошового?
  3. Які геральдичні герби на будинку воєводи?
03 Робити розкадровки й продумувати
образи персонажів

Більшість режисерів і операторів потребують детальні розкадровки від художників, за якими надалі можна працювати і чітко відтворювати сцени. Робота експромтом теж можлива, але радше в авторських, немасових фільмах.

Інколи художники-постановники працюють не тільки з візуальною концепцією стрічки, але і з персонажами. По-перше, постановник тісно пов’язаний із художником з костюмів і з гриму – подеколи їхню роботу взагалі не можна розрізнити. По-друге, самі актори мають вжитися в ту атмосферу кіно, яку створюють художники. Більше того, буває що саме художники допомагають у відхиленнях від сценарію щодо ролі актора. Наприклад, Сергій Якутович мав такий випадок:

«У стрічці є сцена, де Тарас Бульба вбиває сина. І от Богдан Ступка, виконавець головної ролі, відмовився в ній брати участь. Сказав, що знімайте зі спини дублера, а я сина вбивати не буду. Я почав думати, як же показати цей епізод. Запропонував, щоб Тарас-Ступка встав на коліна біля тіла Андрія після того, як виконає свій вирок. Однак виконати цей трюк з десятикілограмовою рушницею навпереваги було не так просто. Ми з групою, всі вже в траві та сіні, по черзі кректали на галявині, намагаючись опуститися на коліна, коли з намету вийшов Богдан Сильвестрович. “Що ви робите?”, – насупився він. Ми запропонували свій варіант сцени. “Потрібно спробувати” , – погодився Ступка та так витончено з першого разу став на коліна – просто сповз по рушниці донизу. Ця сцена згодом стала однією з найсильніших у всьому фільмі»

Сергій Якутович про зйомки «Тараса Бульби»
Джерело

04 Шукати підрядників
і розраховувати бюджет

Усі задумки художників мали бути реальними для виконання в умовах як конкретної країни, так і бюджету. Тому обмеженням творчих ідей завжди виступали гроші та трудовий ресурс. У деяких регіонах неможливо було замовити певну послугу (наприклад, конструювання високотехнологічного механізму або реконструкцію складних тканей чи антуражу), а техніки, вже давно розповсюджені на Заході, могли бути зовсім неопановані місцевими спеціалістами. Тож до художника-постановника завжди ставилося питання: «хто це може виконати?» та «за скільки?», а вже потім утверджувалися ті чи інші плани.

Звісно, постановник переважну більшу частину працював не один: у команді могли бути й асистенти, й художники з декорацій, і другі-треті художники-постановники. Однак розмір «співучасників» суттєво залежав від масштабу фільму – подеколи потрібно було поратися самостійно.

«Але мені самому доводилося робити дуже багато: не лише декорації малювати, але й на зйомках працювати, і костюми деякі я придумав. А офіційно на студії я не числився ніяк. У кінці Іллєнко спитав мене, ким же я був. Оскільки фільм ми задумували удвох, я сказав, що головним художником проекту»

Сергій Якутович про зйомки «Молитви за гетьмана Мазепу»
Джерело

05 Розуміти, що більшість
виконаної роботи
не буде включена до фільму

«Іллєнко мені весь час повторював: “Що ти робиш, це ж не мистецтво, це ж для кіно, це все завтра буде спалено, поламано”. У сценарії я не погоджувався з дуже багатьма речами. Але сказав собі, що мене це все не цікавить. Зазвичай художник кіно — людина опосередкована, підготовчий матеріал. А я розумів, що Іллєнкові потрібна моя енергетика. Я приходив о восьмій ранку в свою майстерню на студії, мене чекав там Іллєнко і розповідав, що він за ніч придумав. А я йому своє. Не було ніяких підготовчих ескізів, на ходу ми накидали щось кульковою ручкою, він підписував. А наступного дня питає, що з усім цим робити. І так дуже часто. У фільм увійшла лише половина зробленого, і ще менше потрапило в остаточний варіант тригодинного фільму»

Сергій Якутович про зйомки «Молитви за гетьмана Мазепу» Джерело

Це – звичайна ситуація, коли велика частина роботи виконується із розумінням того, що надалі вона ніколи не з’явиться в кінцевому результаті. Але інколи художників-постановників запрошували й до процесу монтажу, де в митця була можливість впливати на нього. Так, наприклад, було з ситуацією Георгія Якутовича у фільмі «Тіні забутих предків» – у архіві зберіглися монтажні сценарії, які опрацьовувалися, зокрема, й художником.

Для Якутовичів, ані для Георгія, ані для Сергія, робота художником-постановником не була основною – тоді як багато людей цієї спеціальності обирали її за професію, вчилися та розвивалися тільки в цьому напрямку. Режисери тяжіли до Якутовичів через інші причини. Георгій і Сергій мали потужний мистецький бекграунд і здатність глибоко занурюватися у історично-культурні теми. Під час роботи з численними історичним романами, епосами та поетичними творами, книжкові графіки досконало вміли виділити найголовніші риси, створити потужний візуальний образ героїв, перевести текст у зображення.
«Він не просто художник, а художник, що мислить. Можна було б знайти, мабуть, талановитішого за нього, але вдумливішого – ні. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші»

Режисер Сергій Параджанов про Георгія Якутовича, 1972

Більше того, робота з такими темами, як Карпати, Київська Русь, козацтво, світ Гоголя відкривали перед Якутовичами можливість долучатися до більшості фільмів на національну проблематику – а попит на українське мав власні хвилі. Так у шістдесятих-сімдесятих завдяки локальним темам режисери прагнули працювати в напрямку поетичного кіно, а у двохтисячних державність України обростала самостійною візуальністю та творчою символікою. І, звісно ж, ці образи ніколи не залишалися тільки в галузі мистецького – за ними стояла й постійна боротьба політичних і ідеологічних поглядів учасників зйомок.
«Коли я починав доводити щось режисеру, він відмахувався від мене: “Відійди. Ти хороший художник, а я непоганий режисер. Коли станеш непоганим режисером – будеш знімати власне кіно як забажаєш”»

Сергій Якутович про режисера Володимира Бортка. З інтерв’ю від 5 серпня 2016 року

Тут постає питання можливості вибору: працювати з кінематографом або ж не працювати? Різноманіття фільмів на українську тематику в період з 2000-х до 2010-х не вражало кількістю, тоді як бажання створювати стрічки в художників існувало. Якутовичі сприймали нову форму творчості як своєрідне очищення від попередніх шаблонів, кліше та академізму, як спосіб розширити спектр власних можливостей.
«Після того, як ми набиваємо руку спочатку в художній школі, потім під час першої самостійної роботи, ми часто втрачаємо почуття безпосереднього сприйняття і виявляємося безпорадними перед натурою. Працюючи в кіно, я сподівався “очиститися” від здобутих навичок і віднайти здатність такої її правдивої художньої інтерпретації, коли лінія, пляма та форма одразу ж ведуться в єдиному ключі, який передає музику природи»

Георгій Якутович. З есе «Графіка та кіно», 1972

До того ж, на перших етапах обговорення концепції з режисерами та продюсерами кінцевий результат складно передбачити. І тому, як спосіб задіяти свій потенціал і з нового боку поглянути на цікаву тему, художники справді прагнули до знімальних майданчиків. Але від власних принципів і поглядів не відступалися – через що інколи навіть виникали суперечки з іншими авторами кінокартин.
«Не згасла велика людська образа на Бортка. Ми годинами сиділи в моїй майстерні, було стільки розуміння, щирості до сліз. Богдан Сильвестрович Ступка всіх закохав у себе. І жодних конфліктів, брати на віки. А потім – все поставили з ніг на голову, зробили з щирого прочитання Гоголя – агітку. Вирізали стільки сцен із моїми задумками, декораціями. А було ж намальовано тисячі ескізів, моя дружина відсилала їх Бортко. Я не знав, що відбувається, а коли побачив, то жахнувся: сорок відсотків нашої роботи було вирізано. На прем’єрі Бортко мені сказав, що все вирізане – увійде до телевізійної версії. Не увійшло. Викинули все, у що ми вкладали душу»

Сергій Якутович про зйомки «Тараса Бульби» Джерело

Які ж основні принципи Якутовичі виділяли для себе при роботі над фільмами?

не спрощувати
аналізувати
відчувати
експериментувати

Те, чого завжди боялися й уникали Якутовичі – показати якусь культуру як екзотику чи висвітлити тільки її мінімальну сміхову функцію. Трагічність та гостра проблематика завжди мали відтворюватися в візуальних образах, адже без них вони отримували лише однобічний і невідповідний дійсності характер.

Робота художника-постановника потребувала постійних досліджень, але окрім них варто ще було й додумувати окремі деталі, яких не можна було знайти в історичних джерелах. Наприклад, Сергій Якутович розповідав, що в фільмі «Тарас Бульба» наполягав: у Богдана Ступки (головного актора) козацький чуб мав бути зроблений назад, а не вбік – адже інакше він би постійно заважав при битвах чи їзді на коні. Однак врешті-решт до думки не прислухалися й зробили за більш поширеним, масовим зразком.

Коли художник був заглиблений у певну тему, він не давав іншій команді припуститися багатьох помилок у висвітленні сюжету. Так, наприклад, було з Георгієм Якутовичем – його любов до Карпат (а не тільки знання гір) ставала значним фактором для режисерів, операторів і акторів, які жодного разу не були на Гуцульщині.

Для Якутовичів кіно не було основною сферою діяльності, тож художники мали змогу втілювати нові ідеї, не обтяжені академічним підходом і роками одноманітної праці. Завдяки цьому Якутовичі також часто виходили за рамки виключно своїх обов’язків і допомагали команді в імпровізації, змінах у сценарію та інших непередбачуваних речах.

Основна фільмографія Якутовичів

У дев’ять років Сергій Якутович знявся у фільмі Андрія Тарковського «Іванове дитинство» в ролі маленького Івана.