КАЗКИ
АСІ ПАВЛОВСЬКОЇ

У маленькій і бідній квартирі родини Якутовичів на вулиці Кудрявській у Києві відбувалося багато дивовижних речей. Там створювалися ключові станкові гравюри та оформлювалися кращі книги тих часів; збиралися найцікавіші люди міста й обговорювали злободенні проблеми мистецтва; врешті-решт, планувалися нові фільми та виставки. Серед усього цього трохи губилася ще одна дивовижна річ: народження численних казок Асі Павловської. Олександра Павловська народилася в 1928 році в інтелігентній київській родині. На навчання поступила до Київського художнього інституту, де потрапила в одну групу з Георгієм Якутовичем. Надалі їхні творчі зацікавлення рухалися в одному напрямку: разом із чоловіком Ася вперше мандрувала Карпатами, долучалася до різних мистецьких практик і перебувала в колі людей провідних поглядів. Власний потенціал Павловська спрямовувала в оформлення дитячих книжок: якраз із кінця п’ятдесятих ця сфера переживала нове піднесення в СРСР. Сьогодні, переглядаючи книги різних років із ілюстраціями Асі, можна побачити основні зміни образу казки крізь десятиліття.

Два полюси, між якими знаходилася книжкова графіка Радянського Союзу, можна охарактеризувати як «ансамблевість» і «виставковість». До першого спочатку звернулися представники авангардної течії в двадцятих роках, а також культовий графік Володимир Фаворський. Вони уявляли книгу як комплексний організм, де текст і оформлення мають існувати в гармонії та бути взаємозалежними. У тридцятих-п’ятдесятих художники книги відійшли від такого принципу – натомість вони створювали самостійні зображення, які могли й не мати чітко визначеного місця в книзі, але були зручними для експонування на виставках як індивідуальні роботи. Така неорганічність ілюстрованої книжки, однак, викликала й багато критики, особливо в молодих художників – тож наприкінці п’ятдесятих «у моду» знову повертається ансамблеве видання й теоретична база Фаворського. Цей тренд панував понад десятиліття, й саме в цей час художниця Ася Павловська була найбільш активною в своїй творчості.

Як і всі хвилі, ансамблевість вичерпала себе на певному етапі й поставила перед митцями численні питання, серед яких основним була одноманітність книжок, що виходили. І вже у вісімдесятих графіки знову повертаються до ілюстрації як незалежної одиниці.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Олександра Пушкіна «Казка про рибака та рибку», 1978

«Що потрібно цим речам, щоб ожити? Можливо, бути з дитиною в одному просторі, брати участь з ним у грі, та, можливо, саме непорушність цих речей робить їх в уяві дитини особливо рухливими»

Володимир Фаворський

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Стиль Асі Павловської доволі чутливо реагував на зміну тенденцій в мистецтві. Особливо цікаво це спостерігати на прикладі книжки «Кирило Кожум’яка», яка вийшла два рази з різницею в 16 років: перша у 1958 році, по завершенню Асею інституту; друга – в 1974. Сюжетні сцени художниця обрала всі однакові, а структура обох книг майже ідентична. Однак стилістика й підхід до оформлення трансформувалися радикально

У першому виданні спосіб зображення звертається до реалістичного, дещо романтизованого напрямку, наслідує живописним технікам. Кожен розділ оздоблюється масштабними заставками та кінцівками. Друге видання вже набагато лаконічніше: кольори прозоріші, заставки й кінцівки доволі малі, а інколи відсутні. У образах відчутна іконізованість і декоративність. Насправді, це не тільки індивідуальний пошук Асі Павловської: у цих двох книгах продемонстрований перехід від «ансамблевості» видань 1950-х до «виставковості» 1970-х.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги «Кирило Кожум’яка», 1958

Май Мітуріч-Хлєбников був одним із найближчих друзів Георгія Якутовича та Асі Павловської – особистий і творчий зв’язок між ними тривав усе життя. Май Мітуріч залишив по собі не тільки великий доробок у книжковій справі, але й численних учнів і послідовників його ідей. Багато візуальних знахідок художника, який переважно працював над дитячою книгою, одразу ж знаходили відгук і наслідування. Так у 1970-му році Май оформив книгу Геннадія Снегирьова «Розповіді для дітей», де реалізував доволі незвичну авторську техніку: фрагментарність елементів поєднувалася з природністю їхньої фактури. За рік, у 1971-му, Асі Павловська надихнулася цією задумкою.

Книжка Платона Воронька «Казка про Чугайстра» з ілюстраціями Павловської виконана під впливом образів Мітуріча-Хлєбникова. Чіткі лінії листя, дерев та гір перериваються казковими персонажами тварин і птахів, створюють враження колажу або ж дитячої гри, у якій потрібно зліпити окремі вирізки в одну картинку. Однак у своїй книжці Ася чітко розуміє і зображує зовсім інший географічний простір казки, адже якщо Май передавав атмосферу Півночі Росії, то «Чугайстр» мешкав у Карпатах. І не зайвим буде нагадати, наскільки ключовим місцем для родини Якутовичів були гуцульські гори, у яких вони проводили значну частину року.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Платона Воронька «Казка про Чугайстра», 1971

Яскрава й незвична художня форма малюнку для дітей часто прикривається бажанням виключно зацікавити дитину: начебто надмірні кольори та нереалістичні звіри та люди є єдиним, що може викликати інтерес. Насправді, для художника можливість гратися з «дитячою» формою – це теж перевага. По-перше, це спосіб говорити більш експресивно, досліджувати самі сутності форми, кольору чи природу антропоморфності персонажів. По-друге, в шістдесяті-вісімдесяті роки дитяча ілюстрація була варіантом експерименту з основами авангардизму, імпресіонізму чи сюрреалізму – все могло бути виправдано «дитячим» баченням.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Історія дитячої ілюстрації не така довга, якщо порівнювати її з ілюструванням книжок загалом. Причина цього в відносно нещодавньому зародженню розуміння дитинства таким, яким ми сприймаємо його сьогодні: ще триста років назад просто не виникало потреби в окремій галузі книжкової графіки. Діти вважалися «маленькими дорослими», тож і споживали такі самі видання, що і їхні батьки.

У ХІХ та ХХ століттях ситуація кардинально змінилася. Дитинство не просто увійшло до літератури як окремий сегмент, але й подеколи навіть вважалося важливішим для опрацювання, аніж «дорослі» жанри.

Перші художні тенденції в оформленні дитячих видань спиралися на наближення до «природнього», інколи первинного «дикого» стану, який асоціювався з культурою дитинства. Ілюстратори часто зображували моторошні або жорстокі сцени – емоція була важливіша за мораль. Початок ХХ століття приніс корективи: тепер картинки мали не тільки зацікавлювати, але й виховувати та нести в собі моральні норми.

Пошук балансу між привабливістю ілюстративних книг для дітей і їхньою етичністю з тих пір став нагальною темою. Той, хто брався за цю роботу, не міг бути тільки художником – доводилося ще й брати на себе обов’язок вчителя. Цей підхід дуже органічно злився з життям Асі Павловської: свою творчість вона завжди поєднувала з викладанням і педагогікою, довгий час працювала у Київській художній середній школі (РХСШ) та виховала не одне покоління митців.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Платона Воронька «Казка про Чугайстра», 1971

Тексти для дітей часто не містять детального та прискіпливого опису персонажів або місцевості, залишаючи багато простору для уяви читачів. І не менше простору для роботи художника, який має із загальної атмосфери, діалогів і дій героїв утворити візуальний портрет. Як реалізувати цей портрет – питання не тільки майстерності, але й філософії митця.

Персонажі Асі Павловської не намагаються загравати з дитиною, бути її віддзеркаленням. В основі ілюстрацій художниці не лежить принцип обов’язкового ототожнення себе з героєм. Її образи радше відсилають до абсолютно іншого світу, який наповнений казковістю, далекістю та нереальністю. Найчастіше герої є більше втіленням загальної атмосфери розповіді, а не індивідуальними постатями з потужною харизмою, специфічним гумором чи вдачею – як це було прийнято, до прикладу, в західній школі ілюстрування.

Олександра Павловська. Ілюстрація до ненецької казки «Три сина», 1975

Техніка, у якій Ася Павловська проявила свою найбільшу майстерність – акварель. Яскрава образність, легкі мазки, можливість бурхливо та наївно передавати емоції – все це якомога краще підходило для ілюстрування дитячої літератури, як вважали в другій половині ХХ століття в Радянському Союзі. Водночас акварель пасувала до дитинства завдяки здатності опанувати її основи навіть у молодшому віці. Складно уявити, щоб дитину вчили офорту чи ліногравюрі – тоді як акварель була присутня й на звичайних шкільних уроках. Таким чином, техніка вже сама собою приваблювала, бо асоціювалася з першими рисунками і створювала уявлення проникнення митця у світ дитинства.

Для дитячого художника втеча від реальності – необхідність. Хтось її здійснює у простір родини чи домашнього затишку, постійно зображує родинні сцени та тісні сімейні зв’язки між героями. Інші «тікають» до дитинства, того періоду, коли все було легше, щасливіше та цікавіше. Ці митці зосереджуються на образах дітей, які протиставляються дорослим і виглядають куди краще за них. Ще один окремий жанр – це занурення у світ антропоморфних тварин, що поводяться як люди і копіюють устрій нашої реальності.

Хоча Ася Павловська пробувала себе і в цих сферах, однак справді її темою була втеча до давнього минулого – до історії. Головним героєм був народ, із його традиціями та фольклором; а основними текстами – епоси, з яких і бралося підґрунтя для «іншого» світу дитячих казок. Читач виступав споглядачем за подіями та характерами далеких століть.

Цікаво, що протягом ХХ століття в культурологічній та антропологічній думці панувала ідея тотожності дитинства та архаїки. Давні, «традиційні» народи вважалися дуже схожими за своєю поведінкою на дітей. Безпосередність, прямота дій і слів, певна ірраціональність, початковий ступінь розвитку – все це сприймалося як взаємні характеристики дитини і людини давнини. Мабуть це одна з причин, чому історичні розповіді, легенди та перекази так органічно лягали в канон дитячої літератури.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Володимира Малика «Микита Кожум’яка», 1967

Ася Павловська не була моралізатором, хоча це й складно для художника дитячої книги. Діти часто чекають на зрозумілі, однозначні оцінки тих чи інших ситуацій від дорослих, однак так само часто вони бажають правди й чесного ставлення. Навіть найбільш фантастичні чи нереальні персонажі мають корелювати з життям, мати аналоги в житті суспільства чи автора.

З одного боку, Ася була щирою: навіть у найменш творчих замовленнях вона не впадала до ідеологічних визначень хорошого й поганого, добра та зла. З іншого, Павловська не любила надмірно поганих, карикатурних або гротескних персонажів. Вони теж заслуговували на співчуття від глядача; не лякали безпосередньо своїм виглядом, а викликали жалість і розчарування.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги «Кирило Кожум’яка», 1958

Одне з найбільш складних питань, коли говоримо про дитячу ілюстрацію: де взагалі пролягає межа між книгою для дітей і для дорослих? Адже надто багато літератури, що спочатку взагалі не мала вікового спрямування (ті ж самі казки спершу не розраховувалися на дитячу аудиторію та містили багато жорстокості) тепер чітко ділиться по книжковим полицям. Так само і для дорослих велика кількість ідей із дитячих книжок відкривається тільки по прочитанні вже в більш зрілому віці.

Насправді, такий розподіл – це спосіб поглянути на себе зі сторони як дорослим, так і дітям. Для перших це можливість усвідомити реалії власного життя та перебування в соціумі; для других – зрозуміти базові принципи поведінки та бути готовими для майбутнього. Подібність дзеркала.

Олександра Павловська. Ілюстрація до казки «Чарівні ягоди», 1968

«А діти, в цілому, свого права голосу не мають, – за них висловлюються дорослі: бабусі, дідусі, батьки. І от художник, який працює для дітей (та, мабуть, і письменник), отримує оцінку нібито від імені дитини, але зі слів дорослих. І коли нам інколи кажуть, що діти не розуміють того чи іншого, то це значить, що не розуміють їхні батьки»

Май Мітуріч-Хлєбников

Олександра Павловська. Без назви.
Авторська техніка, 1970-ті

Серед художників, які найбільше формували характер робіт Асі Павловської, перше місце належить її чоловікові, Георгію Якутовичу. Упродовж усього творчого життя Георгій заглиблювався до світу епосу, давніх билин, народних традицій – все це втілювалося в його гравюрах і книгах. Коли він починав опрацьовувати якусь текстову пам’ятку, то не міг говорити ні про що інше, тож і вся родина була в темі нових пошуків. Асю ж пов’язувала ще й робота пліч-о-пліч із чоловіком. Відомо, що Якутович мав дальтонізм, через що йому було проблемно працювати з кольором. Ті ж гравюри, які містили різні відтінки, Георгію допомагала робити дружина.

Асі передалося зацікавлення в епічних темах: суттєва кількість ілюстрацій стосується епох Київської Русі та Середньовіччя. Образи цих циклів демонструють спільні вектори мистецьких пошуків подружжя.

Олександра Павловська. Ескіз. Папір, туш, 1970-ті

Ще на початку ХХ століття в авангардистів була поширена ідея, що дитяча книга має виховувати новий тип людини: прогресивної, критичної, освіченої. Далі уявлення про характеристики «нової людини» змінювалися, однак думка про надзвичайну важливість дитячих видань лишилася.

Найцікавіший і водночас парадоксальний факт: художники, начебто звертаючись до читача-дитини, дуже часто насправді говорили до інших дорослих. За допомогою дитячої літератури утверджувалися соціальні та ідеологічні норми, які були прийнятними та домінантними в суспільстві. Умовно кажучи, кожна книжка для дітей мала відповідати на запитання «що таке добре?» і «що таке погано?».

Інша важлива річ, яка мала бути закладена в дитячій книжці – це показ того, як функціонує «справжній», дорослий світ. Це зразки того, як прийнято спілкуватися з різними людьми, реагувати на ті чи інші події. Але якщо багато літературних текстів вже були класикою й могли не бути дотичними до сьогодення, то ілюстрації до них мали змогу трохи не повністю змінити ідею та настрій твору.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Володимир Фаворський був одним із найважливіших теоретиків як для родини Якутовичів, так і для всієї школи радянської графіки п’ятдесятих-шістдесятих. Окрім ідеї, що книга має бути ансамблем і всі її елементи слід пов’язувати між собою, тоді як текст завжди займає підпорядковану позицію, Фаворський також багато писав і щодо дитячої ілюстрації. Без сумнівів, що його теорії лягли в основу роботи Асі Павловської.

«Очевидно, що ілюстрація складає найбільш важливу частину дитячої книги, без неї вона неможлива. Ймовірно, ми й не маємо називати візуальний матеріал книги ілюстрацією, адже часто зображення трапляється в книзі й без тексту або з зовсім невеликим відповідним текстом», – писав Фаворський у книзі «Про мистецтво, про книгу, про гравюру» й продовжував свої прискіпливі роздуми не тільки щодо ілюстрації, але й про матеріал та фактуру дитячої книги, про шрифти та орнамент у ній.

Олександра Павловська. Ілюстрація до казки «Чарівні ягоди», 1968

«Окрім чисто предметного малювання, розповіді про предмети, мене як художника приваблює у письменника зазвичай те, що правильніше за все назвати настроєм. Так, мабуть, це настрій. При цьому для мене за таким підходом виникає навіть більша залежність від авторського тексту, аніж якби я не шукав цього в автора. Тому коли мені доводилося ілюструвати письменників, у яких я не відчував якогось особливого строю, настрою, то я просто губився, не знав, що з ними робити»

Май Мітуріч-Хлєбников

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Робота та творчість не були відокремлені для Асі Павловської. Вона брала велику кількість замовлень із різних видавництв, суміщала це з постійним доглядом за родиною та будинком, часто брала на себе фінансову та організаційну відповідальність за побут. Але водночас, у доволі тихому та спокійному ритмі, мисткиня систематично реалізовувала свої творчі плани та бажання. У випадку Асі мистецтво стає постійним суміщенням із іншими сферами життя: сім’єю та викладанням у школі. Інколи на чисте мистецтво може не вистачати ані часу, ані сил – і тоді доводиться боротися з собою, шукати натхнення в навколишньому світі.

Павловська ніколи не претендувала на звання «генія» – у їхній родині це завжди була характеристика її чоловіка, Георгія Якутовича. Сьогодні така позиція може сприйматися по-різному, однак мистецький клімат у творчій родині вважався врівноваженим. Ася звільняла всіх від рутини, від піклування про гроші та базові умови для існування. А сама тікала до світу дитячих казок, епічних персонажів минулого, величних героїв і жалюгідних, але геть не страшних злодіїв. Цей світ було легко не помітити в тіні масштабніших відкриттів, але він живив сферу мистецтва та надавав усьому вітальної сили.

КАЗКИ
АСІ ПАВЛОВСЬКОЇ

У маленькій і бідній квартирі родини Якутовичів на вулиці Кудрявській у Києві відбувалося багато дивовижних речей. Там створювалися ключові станкові гравюри та оформлювалися кращі книги тих часів; збиралися найцікавіші люди міста й обговорювали злободенні проблеми мистецтва; врешті-решт, планувалися нові фільми та виставки. Серед усього цього трохи губилася ще одна дивовижна річ: народження численних казок Асі Павловської. Олександра Павловська народилася в 1928 році в інтелігентній київській родині. На навчання поступила до Київського художнього інституту, де потрапила в одну групу з Георгієм Якутовичем. Надалі їхні творчі зацікавлення рухалися в одному напрямку: разом із чоловіком Ася вперше мандрувала Карпатами, долучалася до різних мистецьких практик і перебувала в колі людей провідних поглядів. Власний потенціал Павловська спрямовувала в оформлення дитячих книжок: якраз із кінця п’ятдесятих ця сфера переживала нове піднесення в СРСР. Сьогодні, переглядаючи книги різних років із ілюстраціями Асі, можна побачити основні зміни образу казки крізь десятиліття.

Два полюси, між якими знаходилася книжкова графіка Радянського Союзу, можна охарактеризувати як «ансамблевість» і «виставковість». До першого спочатку звернулися представники авангардної течії в двадцятих роках, а також культовий графік Володимир Фаворський. Вони уявляли книгу як комплексний організм, де текст і оформлення мають існувати в гармонії та бути взаємозалежними. У тридцятих-п’ятдесятих художники книги відійшли від такого принципу – натомість вони створювали самостійні зображення, які могли й не мати чітко визначеного місця в книзі, але були зручними для експонування на виставках як індивідуальні роботи. Така неорганічність ілюстрованої книжки, однак, викликала й багато критики, особливо в молодих художників – тож наприкінці п’ятдесятих «у моду» знову повертається ансамблеве видання й теоретична база Фаворського. Цей тренд панував понад десятиліття, й саме в цей час художниця Ася Павловська була найбільш активною в своїй творчості.

Як і всі хвилі, ансамблевість вичерпала себе на певному етапі й поставила перед митцями численні питання, серед яких основним була одноманітність книжок, що виходили. І вже у вісімдесятих графіки знову повертаються до ілюстрації як незалежної одиниці.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Олександра Пушкіна «Казка про рибака та рибку», 1978

«Що потрібно цим речам, щоб ожити? Можливо, бути з дитиною в одному просторі, брати участь з ним у грі, та, можливо, саме непорушність цих речей робить їх в уяві дитини особливо рухливими»

Володимир Фаворський

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Тексти для дітей часто не містять детального та прискіпливого опису персонажів або місцевості, залишаючи багато простору для уяви читачів. І не менше простору для роботи художника, який має із загальної атмосфери, діалогів і дій героїв утворити візуальний портрет. Як реалізувати цей портрет – питання не тільки майстерності, але й філософії митця.

Персонажі Асі Павловської не намагаються загравати з дитиною, бути її віддзеркаленням. В основі ілюстрацій художниці не лежить принцип обов’язкового ототожнення себе з героєм. Її образи радше відсилають до абсолютно іншого світу, який наповнений казковістю, далекістю та нереальністю. Найчастіше герої є більше втіленням загальної атмосфери розповіді, а не індивідуальними постатями з потужною харизмою, специфічним гумором чи вдачею – як це було прийнято, до прикладу, в західній школі ілюстрування.

Олександра Павловська. Ілюстрація до ненецької казки «Три сина», 1975

Володимир Фаворський був одним із найважливіших теоретиків як для родини Якутовичів, так і для всієї школи радянської графіки п’ятдесятих-шістдесятих. Окрім ідеї, що книга має бути ансамблем і всі її елементи слід пов’язувати між собою, тоді як текст завжди займає підпорядковану позицію, Фаворський також багато писав і щодо дитячої ілюстрації. Без сумнівів, що його теорії лягли в основу роботи Асі Павловської.

«Очевидно, що ілюстрація складає найбільш важливу частину дитячої книги, без неї вона неможлива. Ймовірно, ми й не маємо називати візуальний матеріал книги ілюстрацією, адже часто зображення трапляється в книзі й без тексту або з зовсім невеликим відповідним текстом», – писав Фаворський у книзі «Про мистецтво, про книгу, про гравюру» й продовжував свої прискіпливі роздуми не тільки щодо ілюстрації, але й про матеріал та фактуру дитячої книги, про шрифти та орнамент у ній.

Олександра Павловська. Ілюстрація до казки «Чарівні ягоди», 1968

Стиль Асі Павловської доволі чутливо реагував на зміну тенденцій в мистецтві. Особливо цікаво це спостерігати на прикладі книжки «Кирило Кожум’яка», яка вийшла два рази з різницею в 16 років: перша у 1958 році, по завершенню Асею інституту; друга – в 1974. Сюжетні сцени художниця обрала всі однакові, а структура обох книг майже ідентична. Однак стилістика й підхід до оформлення трансформувалися радикально

У першому виданні спосіб зображення звертається до реалістичного, дещо романтизованого напрямку, наслідує живописним технікам. Кожен розділ оздоблюється масштабними заставками та кінцівками. Друге видання вже набагато лаконічніше: кольори прозоріші, заставки й кінцівки доволі малі, а інколи відсутні. У образах відчутна іконізованість і декоративність. Насправді, це не тільки індивідуальний пошук Асі Павловської: у цих двох книгах продемонстрований перехід від «ансамблевості» видань 1950-х до «виставковості» 1970-х.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги «Кирило Кожум’яка», 1958

Май Мітуріч-Хлєбников був одним із найближчих друзів Георгія Якутовича та Асі Павловської – особистий і творчий зв’язок між ними тривав усе життя. Май Мітуріч залишив по собі не тільки великий доробок у книжковій справі, але й численних учнів і послідовників його ідей. Багато візуальних знахідок художника, який переважно працював над дитячою книгою, одразу ж знаходили відгук і наслідування. Так у 1970-му році Май оформив книгу Геннадія Снегирьова «Розповіді для дітей», де реалізував доволі незвичну авторську техніку: фрагментарність елементів поєднувалася з природністю їхньої фактури. За рік, у 1971-му, Асі Павловська надихнулася цією задумкою.

Книжка Платона Воронька «Казка про Чугайстра» з ілюстраціями Павловської виконана під впливом образів Мітуріча-Хлєбникова. Чіткі лінії листя, дерев та гір перериваються казковими персонажами тварин і птахів, створюють враження колажу або ж дитячої гри, у якій потрібно зліпити окремі вирізки в одну картинку. Однак у своїй книжці Ася чітко розуміє і зображує зовсім інший географічний простір казки, адже якщо Май передавав атмосферу Півночі Росії, то «Чугайстр» мешкав у Карпатах. І не зайвим буде нагадати, наскільки ключовим місцем для родини Якутовичів були гуцульські гори, у яких вони проводили значну частину року.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Платона Воронька «Казка про Чугайстра», 1971

Яскрава й незвична художня форма малюнку для дітей часто прикривається бажанням виключно зацікавити дитину: начебто надмірні кольори та нереалістичні звіри та люди є єдиним, що може викликати інтерес. Насправді, для художника можливість гратися з «дитячою» формою – це теж перевага. По-перше, це спосіб говорити більш експресивно, досліджувати самі сутності форми, кольору чи природу антропоморфності персонажів. По-друге, в шістдесяті-вісімдесяті роки дитяча ілюстрація була варіантом експерименту з основами авангардизму, імпресіонізму чи сюрреалізму – все могло бути виправдано «дитячим» баченням.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Робота та творчість не були відокремлені для Асі Павловської. Вона брала велику кількість замовлень із різних видавництв, суміщала це з постійним доглядом за родиною та будинком, часто брала на себе фінансову та організаційну відповідальність за побут. Але водночас, у доволі тихому та спокійному ритмі, мисткиня систематично реалізовувала свої творчі плани та бажання. У випадку Асі мистецтво стає постійним суміщенням із іншими сферами життя: сім’єю та викладанням у школі. Інколи на чисте мистецтво може не вистачати ані часу, ані сил – і тоді доводиться боротися з собою, шукати натхнення в навколишньому світі.

Павловська ніколи не претендувала на звання «генія» – у їхній родині це завжди була характеристика її чоловіка, Георгія Якутовича. Сьогодні така позиція може сприйматися по-різному, однак мистецький клімат у творчій родині вважався врівноваженим. Ася звільняла всіх від рутини, від піклування про гроші та базові умови для існування. А сама тікала до світу дитячих казок, епічних персонажів минулого, величних героїв і жалюгідних, але геть не страшних злодіїв. Цей світ було легко не помітити в тіні масштабніших відкриттів, але він живив сферу мистецтва та надавав усьому вітальної сили.

Історія дитячої ілюстрації не така довга, якщо порівнювати її з ілюструванням книжок загалом. Причина цього в відносно нещодавньому зародженню розуміння дитинства таким, яким ми сприймаємо його сьогодні: ще триста років назад просто не виникало потреби в окремій галузі книжкової графіки. Діти вважалися «маленькими дорослими», тож і споживали такі самі видання, що і їхні батьки.

У ХІХ та ХХ століттях ситуація кардинально змінилася. Дитинство не просто увійшло до літератури як окремий сегмент, але й подеколи навіть вважалося важливішим для опрацювання, аніж «дорослі» жанри.

Перші художні тенденції в оформленні дитячих видань спиралися на наближення до «природнього», інколи первинного «дикого» стану, який асоціювався з культурою дитинства. Ілюстратори часто зображували моторошні або жорстокі сцени – емоція була важливіша за мораль. Початок ХХ століття приніс корективи: тепер картинки мали не тільки зацікавлювати, але й виховувати та нести в собі моральні норми.

Пошук балансу між привабливістю ілюстративних книг для дітей і їхньою етичністю з тих пір став нагальною темою. Той, хто брався за цю роботу, не міг бути тільки художником – доводилося ще й брати на себе обов’язок вчителя. Цей підхід дуже органічно злився з життям Асі Павловської: свою творчість вона завжди поєднувала з викладанням і педагогікою, довгий час працювала у Київській художній середній школі (РХСШ) та виховала не одне покоління митців.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Платона Воронька «Казка про Чугайстра», 1971

«А діти, в цілому, свого права голосу не мають, – за них висловлюються дорослі: бабусі, дідусі, батьки. І от художник, який працює для дітей (та, мабуть, і письменник), отримує оцінку нібито від імені дитини, але зі слів дорослих. І коли нам інколи кажуть, що діти не розуміють того чи іншого, то це значить, що не розуміють їхні батьки»

Май Мітуріч-Хлєбников

Олександра Павловська. Без назви.
Авторська техніка, 1970-ті

Серед художників, які найбільше формували характер робіт Асі Павловської, перше місце належить її чоловікові, Георгію Якутовичу. Упродовж усього творчого життя Георгій заглиблювався до світу епосу, давніх билин, народних традицій – все це втілювалося в його гравюрах і книгах. Коли він починав опрацьовувати якусь текстову пам’ятку, то не міг говорити ні про що інше, тож і вся родина була в темі нових пошуків. Асю ж пов’язувала ще й робота пліч-о-пліч із чоловіком. Відомо, що Якутович мав дальтонізм, через що йому було проблемно працювати з кольором. Ті ж гравюри, які містили різні відтінки, Георгію допомагала робити дружина.

Асі передалося зацікавлення в епічних темах: суттєва кількість ілюстрацій стосується епох Київської Русі та Середньовіччя. Образи цих циклів демонструють спільні вектори мистецьких пошуків подружжя.

Олександра Павловська. Ескіз. Папір, туш, 1970-ті

Ще на початку ХХ століття в авангардистів була поширена ідея, що дитяча книга має виховувати новий тип людини: прогресивної, критичної, освіченої. Далі уявлення про характеристики «нової людини» змінювалися, однак думка про надзвичайну важливість дитячих видань лишилася.

Найцікавіший і водночас парадоксальний факт: художники, начебто звертаючись до читача-дитини, дуже часто насправді говорили до інших дорослих. За допомогою дитячої літератури утверджувалися соціальні та ідеологічні норми, які були прийнятними та домінантними в суспільстві. Умовно кажучи, кожна книжка для дітей мала відповідати на запитання «що таке добре?» і «що таке погано?».

Інша важлива річ, яка мала бути закладена в дитячій книжці – це показ того, як функціонує «справжній», дорослий світ. Це зразки того, як прийнято спілкуватися з різними людьми, реагувати на ті чи інші події. Але якщо багато літературних текстів вже були класикою й могли не бути дотичними до сьогодення, то ілюстрації до них мали змогу трохи не повністю змінити ідею та настрій твору.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Техніка, у якій Ася Павловська проявила свою найбільшу майстерність – акварель. Яскрава образність, легкі мазки, можливість бурхливо та наївно передавати емоції – все це якомога краще підходило для ілюстрування дитячої літератури, як вважали в другій половині ХХ століття в Радянському Союзі. Водночас акварель пасувала до дитинства завдяки здатності опанувати її основи навіть у молодшому віці. Складно уявити, щоб дитину вчили офорту чи ліногравюрі – тоді як акварель була присутня й на звичайних шкільних уроках. Таким чином, техніка вже сама собою приваблювала, бо асоціювалася з першими рисунками і створювала уявлення проникнення митця у світ дитинства.

Для дитячого художника втеча від реальності – необхідність. Хтось її здійснює у простір родини чи домашнього затишку, постійно зображує родинні сцени та тісні сімейні зв’язки між героями. Інші «тікають» до дитинства, того періоду, коли все було легше, щасливіше та цікавіше. Ці митці зосереджуються на образах дітей, які протиставляються дорослим і виглядають куди краще за них. Ще один окремий жанр – це занурення у світ антропоморфних тварин, що поводяться як люди і копіюють устрій нашої реальності.

Хоча Ася Павловська пробувала себе і в цих сферах, однак справді її темою була втеча до давнього минулого – до історії. Головним героєм був народ, із його традиціями та фольклором; а основними текстами – епоси, з яких і бралося підґрунтя для «іншого» світу дитячих казок. Читач виступав споглядачем за подіями та характерами далеких століть.

Цікаво, що протягом ХХ століття в культурологічній та антропологічній думці панувала ідея тотожності дитинства та архаїки. Давні, «традиційні» народи вважалися дуже схожими за своєю поведінкою на дітей. Безпосередність, прямота дій і слів, певна ірраціональність, початковий ступінь розвитку – все це сприймалося як взаємні характеристики дитини і людини давнини. Мабуть це одна з причин, чому історичні розповіді, легенди та перекази так органічно лягали в канон дитячої літератури.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Володимира Малика «Микита Кожум’яка», 1967

«Окрім чисто предметного малювання, розповіді про предмети, мене як художника приваблює у письменника зазвичай те, що правильніше за все назвати настроєм. Так, мабуть, це настрій. При цьому для мене за таким підходом виникає навіть більша залежність від авторського тексту, аніж якби я не шукав цього в автора. Тому коли мені доводилося ілюструвати письменників, у яких я не відчував якогось особливого строю, настрою, то я просто губився, не знав, що з ними робити»

Май Мітуріч-Хлєбников

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги Петра Єршова «Горбоконик», 1973

Ася Павловська не була моралізатором, хоча це й складно для художника дитячої книги. Діти часто чекають на зрозумілі, однозначні оцінки тих чи інших ситуацій від дорослих, однак так само часто вони бажають правди й чесного ставлення. Навіть найбільш фантастичні чи нереальні персонажі мають корелювати з життям, мати аналоги в житті суспільства чи автора.

З одного боку, Ася була щирою: навіть у найменш творчих замовленнях вона не впадала до ідеологічних визначень хорошого й поганого, добра та зла. З іншого, Павловська не любила надмірно поганих, карикатурних або гротескних персонажів. Вони теж заслуговували на співчуття від глядача; не лякали безпосередньо своїм виглядом, а викликали жалість і розчарування.

Олександра Павловська. Ілюстрація до книги «Кирило Кожум’яка», 1958

Одне з найбільш складних питань, коли говоримо про дитячу ілюстрацію: де взагалі пролягає межа між книгою для дітей і для дорослих? Адже надто багато літератури, що спочатку взагалі не мала вікового спрямування (ті ж самі казки спершу не розраховувалися на дитячу аудиторію та містили багато жорстокості) тепер чітко ділиться по книжковим полицям. Так само і для дорослих велика кількість ідей із дитячих книжок відкривається тільки по прочитанні вже в більш зрілому віці.

Насправді, такий розподіл – це спосіб поглянути на себе зі сторони як дорослим, так і дітям. Для перших це можливість усвідомити реалії власного життя та перебування в соціумі; для других – зрозуміти базові принципи поведінки та бути готовими для майбутнього. Подібність дзеркала.

Олександра Павловська. Ілюстрація до казки «Чарівні ягоди», 1968

КАЗКИ
АСІ ПАВЛОВСЬКОЇ

У маленькій і бідній квартирі родини Якутовичів на вулиці Кудрявській у Києві відбувалося багато дивовижних речей. Там створювалися ключові станкові гравюри та оформлювалися кращі книги тих часів; збиралися найцікавіші люди міста й обговорювали злободенні проблеми мистецтва; врешті-решт, планувалися нові фільми та виставки. Серед усього цього трохи губилася ще одна дивовижна річ: народження численних казок Асі Павловської. Олександра Павловська народилася в 1928 році в інтелігентній київській родині. На навчання поступила до Київського художнього інституту, де потрапила в одну групу з Георгієм Якутовичем. Надалі їхні творчі зацікавлення рухалися в одному напрямку: разом із чоловіком Ася вперше мандрувала Карпатами, долучалася до різних мистецьких практик і перебувала в колі людей провідних поглядів. Власний потенціал Павловська спрямовувала в оформлення дитячих книжок: якраз із кінця п’ятдесятих ця сфера переживала нове піднесення в СРСР. Сьогодні, переглядаючи книги різних років із ілюстраціями Асі, можна побачити основні зміни образу казки крізь десятиліття.

Техніка, у якій Ася Павловська проявила свою найбільшу майстерність – акварель. Яскрава образність, легкі мазки, можливість бурхливо та наївно передавати емоції – все це якомога краще підходило для ілюстрування дитячої літератури, як вважали в другій половині ХХ століття в Радянському Союзі. Водночас акварель пасувала до дитинства завдяки здатності опанувати її основи навіть у молодшому віці. Складно уявити, щоб дитину вчили офорту чи ліногравюрі – тоді як акварель була присутня й на звичайних шкільних уроках. Таким чином, техніка вже сама собою приваблювала, бо асоціювалася з першими рисунками і створювала уявлення проникнення митця у світ дитинства.

Робота та творчість не були відокремлені для Асі Павловської. Вона брала велику кількість замовлень із різних видавництв, суміщала це з постійним доглядом за родиною та будинком, часто брала на себе фінансову та організаційну відповідальність за побут. Але водночас, у доволі тихому та спокійному ритмі, мисткиня систематично реалізовувала свої творчі плани та бажання. У випадку Асі мистецтво стає постійним суміщенням із іншими сферами життя: сім’єю та викладанням у школі. Інколи на чисте мистецтво може не вистачати ані часу, ані сил – і тоді доводиться боротися з собою, шукати натхнення в навколишньому світі.

Павловська ніколи не претендувала на звання «генія» – у їхній родині це завжди була характеристика її чоловіка, Георгія Якутовича. Сьогодні така позиція може сприйматися по-різному, однак мистецький клімат у творчій родині вважався врівноваженим. Ася звільняла всіх від рутини, від піклування про гроші та базові умови для існування. А сама тікала до світу дитячих казок, епічних персонажів минулого, величних героїв і жалюгідних, але геть не страшних злодіїв. Цей світ було легко не помітити в тіні масштабніших відкриттів, але він живив сферу мистецтва та надавав усьому вітальної сили.

Перша персональна виставка Георгія Якутовича відбулася в останній рік його життя – у 2000-му.