Ідоли

Сергій Якутович

Сергій Якутович. Пісня перша. Ілюстрація до книги "Калевіпоег".
1981, авторська техніка

Вам потрібно розповісти історію. Про чоловіка, який колись давно брав участь у битвах, вів за собою військо і карав тих, кого вважав ворогами. Усе це робилося із щирою вірою у невідворотність насилля, у справедливість і необхідність захисту суспільства.
І цей чоловік вижив, виграв війну та отримав сподівання на той світ, що уявив собі.
Як ви розповісте таку історію? Як назвете цього чоловіка? Більшість епосів, романів, фільмів і інших медіумів обирали одну спільну характеристику: герой.
Відчуття героїзму надає значущості кожній розповіді – як і нашому життю. Це певний сенс, який виправдовує сам факт існування та перебування в світі.
Герой говорить мовою смислу, який ми хочемо почути й увібрати в себе. Якщо зображаєш персонажа, і він не втілює бажаного відчуття значущості якоїсь епохи – він не стає героєм, а так і лишається «маленькою людиною», яка тільки чекає на прихід «того самого».
Робота з відчуттями – це не аналіз, і не критичне ставлення. Це агонія, часто неусвідомлена – однак від цього не менш логічно побудована та структурно цілісна, аніж «раціональні» форми вираження. Щоб створити героя потрібно бути не науковцем, а художником. Митцем, який силою образу сформує потужну ауру, що сховає за собою всі вади й слабкості. Побачити можна буде тільки вітальну силу змінювати, боротися й, урешті-решт, вигравати.
Але попри велику кількість спільних знаменників героїзму, легендарні персонажі не однакові. Будучи представниками окремого суспільства, вони говорять його мовою: мріють разом із ним про майбутнє, застерігають від теперішнього, тікають від минулого. Навіть найбільш індивідуалізовані герої розчиняються в контексті соціуму. І водночас вбирають із нього все основне, важливе. Подивитись на героя – це заринути в його епоху.

Сергій Якутович. Пісня перша. Ілюстрація до книги "Калевіпоег".
1981, авторська техніка

Сергій Якутович. Штурм перекопа. Ілюстрація до книги "Перекоп"
1987, офорт, акватинта

На початку вісімдесятих років у київському видавництві «Дніпро» виходить чергова i книга з естонським народним епосом під назвою «Калевіпоег». Архаїчна історія про давнього велетня була політично вагомою в Радянському Союзі від початку подій Другої світової. По завершенні війни важливим було закріпити Естонію в радянському просторі на рівні культури, тож основні літературні твори почали активно видаватися різними мовами союзних республік. «Калевіпоег» розглядали як щось «корінне» та первинне для естонського народу – тож і публікувалася ця книга активно, незважаючи на складну побудову та не надто актуальний сюжет.
Щоб подати епос більш привабливо, його майже завжди оздоблювали ілюстраціями, звертали увагу на оформлення. У вісімдесятих роках, продовжуючи цю традицію, видавництво звертається за дизайном i до молодого, однак уже достатньо відомого, художника-графіка Сергія Якутовича. Він вже голосно заявив про себе дипломним проектом з ілюстраціями до «Петра І» Олексія Толстого, отримав кілька значущих нагород, створив зображення до «Полтави» Олександра Пушкіна та активно займався станковою графікою. До того ж, Сергій ще з дитинства входив до мистецьких кіл Києва: його батько Георгій Якутович був живим класиком і центральною фігурою тогочасного мистецтва. У постаті Сергія видавництво отримало дуже вдале поєднання: з одного боку, технічної майстерності та набутого досвіду, а з іншого – бажання експериментувати й впроваджувати до свого мистецтва нові техніки.
А ще Якутович дуже тягнувся до героїки. Можливо, саме через особистість батька, який протягом усього життя зберігав величну ауру в очах сина. Ще одним фактором могло бути те, що Сергій із самого дитинства був занурений в українські епоси, легенди та міфи – знову ж, через постійну роботу Георгія з цими темами. Але основним залишається внутрішнє ставлення Сергія до самого себе: за пеленою міфу зручно сховати особисті лінії, які можуть прорізатися назовні тільки за умови, що оболонку легенди буде деконструйовано.
Могутній велетень із естонського епосу – вдалий матеріал, щоб зліпити образ героя. Він віддалений від нас історично та культурно, далекий і незнайомий. Калевіпоег сприймається як казковий персонаж, який не вимагає до себе справді серйозного ставлення: колись це було, однак зараз вже ні для кого не є ані близьким, ані нагальним. А головне, його й не потрібно робити актуальним, адже естонська тема має бути висвітлена, однак у м’якому й спокійному світлі далекого минулого. Калевіпоег – герой з іншого світу, недотичний до нас.
Що може зробити Сергій Якутович, маючи такі рамки? Він не заходить на територію суспільно-політичного, хоча вона йому й близька – саме в цей час у своїй станковій творчості художник розвиває так звану «політичну графіку». Він не впадає до стилізації чи загравання з естонськими народними символами, так само, як і не прагне надати книзі монументальності. Якутович іде іншим шляхом – говорить про Калевіпоега особистою, майже дружньою мовою.

Сергій Якутович. Пісня двадцята. Ілюстрація та ескіз до книги "Калевіпоег". 1981, авторська техніка

Перед тим, як розпочати роботу над книгою, Сергій їде до Таллінна, де блукає вулицями й вглядається в обличчя естонців. Серед багатьох людей помічає одного юнака: високого, широкоплечого, з білявим волоссям і блакитними очима. Він і стане образом графічного Калевіпоега, увібравши в себе загальні уявлення про народ. Типаж, що балансує на межі кліше та життя. Індивідуальний герой, який завжди розчинений у колективному стереотипі.
Інший виклик – кількома роками пізніше, коли те ж саме видавництво «Дніпро» замовляє оформлення i зовсім іншої книги, «Перекопу» Олеся Гончара. Центральна тема, героїка часів революції 1917-1920-х років, вже не дозволяє відсторонитися чи хоч на хвилину забути про політичність образів. Символи є критичними, болісними, актуальними. Таким постає і герой, у якого навіть немає чіткого місця в часопросторі. Він є водночас і ґрунтовним минулим, від якого неможливо відмовитись; і невідворотнім теперішнім, що постійно нагадує про свою присутність. Розчинення головного персонажа в суспільстві відчувається ще сильніше, аніж у Калевіпоега: у «Перекопі» герой навіть не наділений суттєвою індивідуальністю, він дуже схожий на інших дієвих осіб роману – і саме в цьому його сила, його проникнення в сутність конкретної культури.
Два зовсім різні полюси героїзму були створені Сергієм Якутовичем упродовж одного десятиліття. Один – казковий, віддалений тисячоліттями й кілометрами, однак близький духом й «теплий» за наповненням. Інший – постійно присутній десь поряд у недалекій історії та водночас забезпечений купою колективних обмежень, які ідеологічно табуйовані для подолання. Перший поданий під ім’ям, що складно запам’ятати – Калевіпоег. Другого звати звичайно та просто: Данько Яресько. Перетин цих несхожих персонажів, точка, у якій сходиться їхня міфологічна аура – це, власне, і стає конфліктом героїзму та його основним проявом.

Сергій Якутович. Пісня сімнадцята. Ілюстрація до книги "Калевіпоег".
1981, авторська техніка

Сергій Якутович. Дайош! Ілюстрація до книги "Перекоп".
1987, офорт, акватинта

Якут не міг дозволити собі зробити з «Перекопу» чергову агітку революції. Те, що Данько Яресько не надто відповідав традиційній героїчності і був злитий із колективом, могло стати суттєвою перешкодою для того, щоб переконливо зобразити його героєм. І тоді художник вдається до прийому, який дуже близький перш за все йому самому: робить акцент на чуттєвості, пристрасті, тілесності і, врешті-решт, сексуальності.
Багато зі сцен особистого життя персонажів не увійшли до фінального видання, так і залишилися самостійними гравюрами. Однак навіть ті з них, що все ж можна зустріти в книзі 1987 року, суттєво розширюють образ Яреська. Гортаючи сторінка за сторінкою та спостерігаючи рівні ряди військових, холодні лінії зброї, атмосферу страждання та відчаю, трохи ніяковієш, коли раптово потрапляєш на ілюстрацію пристрасті головного героя з коханою. Але цей сюжет, із його відвертістю та еротичністю, зовсім невипадковий у візуальній історії Якутовича. Він має заповнити ту лакуну героїзму, що утворилася внаслідок «колективізації» поняття героя.

Сергій Якутович. Махно. Ілюстрація до книги "Перекоп". 1987, офорт, акватинта

Ще з часів архаїчної міфології образ жінки був символічною необхідністю. Земля, країна, влада, народ – усі вони були ототожненням жіночої сутності, якою мав оволодіти герой-чоловік. Тому й у легендах чи казках отримання персонажем прихильності омріяної коханої ставало прямою метафорою завоювання певної території чи здобуття сили. Цей набір архетипових символів залишився присутнім і у культурі останніх десятиліть: нерідко в сучасних фільмах можна спостерігати одночасну перемогу героя в справах кохання та політичних амбіціях – вони доповнюють одне одного та формують об’ємне відчуття досконалості й успішності персонажу. Таку ж функцію виконувало в ілюстраціях Якутовича відтворення любовної лінії Данька Яреська: він єдиний із усіх зображуваних отримує жіноче кохання, що символічно переноситься і на його героїчні характеристики.
У «Калевіпоезі» сюжет стосунків між чоловіками й жінками теж присутній і добре розкритий художником. Проте його формат суттєво відрізняється: незважаючи на «казковість» стилю, естонський епос із нашого сьогодення вражає насильницькою складовою. Головні герої не отримують згоди своїх жінок, основна їхня тактика «завоювання» – це фізична сила. Попри це, Калевіпоег і його батько лишаються позитивними персонажами. У «Перекопі» ситуація протилежна: на зґвалтування здатні лише вороги, тоді як Данько Яресько приваблює свою кохану власними чеснотами. Такий ракурс дозволяє зрозуміти основний посил радянської розповіді: їхня влада приходить добровільно, без насилля, виключно через свої гарні якості та безперечні переваги.
Що ще здатне формувати героя, окрім його стосунків із протилежною статтю? Без вагань можна виокремити два елементи: вороги та колектив. На перших перекладаються всі негативні риси, поняття злого та нечестивого, які домінують у певний період у соціумі. В ідеалі до ворога не має з’являтися співчуття, адже воно здатне віддзеркалити щось погане від героя. Імовірно через це образи недругів часто взагалі відводять якомога далі від людяності. Так обидва цикли ілюстрацій Якута, «Калевіпоег» і «Перекоп», граються зі звіриним обличчям супротивників: ворожі війська в естонському епосі наділені хвостами та рийками, анархістська банда Голіцина посміхається конячим оскалом, а Махно нагадує мавпу. Герой у такому разі стає не просто захисником окремих ідей, але вартує поняття людяності загалом – що є куди більш шляхетним і універсальним прагненням.
І ці люди, ця велика утопія спільноти, завжди знаходяться поряд із героєм. Вони слідують за Клевіпоегом: широкий стан героя затуляє менші за розміром постаті одноплемінників. Вони утворюють рівні шеренги, у яких десь губиться Данько Яресько – їхня масовість є синонімом величі дій, що вони втілюють у життя. Сергій Якутович тонко відчуває нюанси спілкування героя та його оточення – і кожен погляд, кожен жест чи поза персонажів демонструють позицію героїзму в книжковій реальності.

Сергій Якутович. Махно. Ілюстрація до книги "Перекоп". 1987, офорт, акватинта

Сергій Якутович. Пісня третя. Ілюстрація до книги "Калевіпоег".
1981, авторська техніка

Сергій Якутович. Любов. Ілюстрація до книги "Перекоп".
1987, офорт, акватинта

Сергій Якутович. Пісня десята. Ілюстрація до книги "Калевіпоег".
1981, авторська техніка

Тваринам не потрібне обґрунтування вожака – він просто є, бо інакше бути не може. Людина часто відчуває ніяковість за те, що їй потрібен ватажок чи герой – бо в цьому проявляється особистісна недосконалість, недостатня самостійність чи організованість. Героя потрібно виправдовувати, як і свою необхідність у подібному ідеалі. І візуальні образи – це концентрація основних речей, що присутні в колективних бажаннях і мріях.
Героїзм – це початково порожнє поняття, яке потребує наповнення. Краще за все це було втілене архаїчними культурами: героя уособлювали камінні скульптури фалічних форм. Тобто, це був просто вертикальний стовп, інколи з обрисами людського обличчя чи тіла. І цей стовп концентрував у собі все: і владу, і продовження роду, і володіння територією. Лаконічний вислів того, що таке героїзм. Усі інші характеристики – лише надбудова часу, місця та умов життя людей, які його потребують.
Якутович відчував необхідність у візуальних роздумах про героїзм. У різних текстах він знаходив несхожі описи героїв, у яких в основі завжди залишалося щось спільне. Це «щось» важко сформулювати, але трохи легше зобразити. Фактично, це те, що залишиться, якщо звільнити героя від соціальних норм, індивідуальних почуттів і контексту доби. Це – прагнення чистої сили, якій підкоряться інші та визнають її універсальною.
«Ідеальному, на жаль, у цьому світі немає місця», – писав Якут i – «Однак намагання, енергетика творення ідеального, енергія помилок – суть творчості й повсякденний перегляд абсолютних істин. Відмова інтелігенції від донкіхотства – кінець цивілізації».
У певному сенсі героїзм – це мистецтво. Він вітальний, він живить людей спроможністю до дії і постачає уявлення, що сенс існує. Так його розумів Сергій Якутович, і так само застосовував у багатьох своїх ілюстрованих книгах. «Калевіпоег» і «Перекоп» не мали потрібної енергії тексту для своїх читачів у Києві вісімдесятих років. Героїзм і мистецтво злилися разом у цих книгах, щоб надати їм нового життя.

Сергій Якутович. Пісня друга. Ілюстрація до книги "Калевіпоег". 1981, авторська техніка

У відділі КГБ на Георгія Якутовича в 1959 році була заведена справа, де художник значився як «антисоціальний елемент».