-
… при притаманній людям звичці робити для себе кумири, завжди виникає певний перекіс в один який-небудь бік. Часто це пояснюється бажанням прилучити генія до потреб свого часу, але разом з тим завжди є бажання обожнювання, канонізації, а звідти і певна однобічність сприйняття постаті творця.
«З мене лізе генерал Якутович» – інколи казав Георгій, посилаючись на військове звання свого батька. «Довгий час я не пускав тата до своєї майстерні, бо знав, що він буде критикувати всі мої роботи» – згодом зізнавався Сергій. Водночас, прискіпливість Георгія Якутовича спрямовувалася виключно на себе самого та родину: по відношенню до творчості друзів найчастішою оцінкою було слово «геніально».
Георгій Якутович у Карпатах, 1958
З архіву родини Якутовичів А ще Георгій – якого всі звали Юрою – часто плакав. Від фільмів, книг, емоцій, природи, людей. Це справляло враження на оточуючих, особливо тих, хто бачив його вперше – кремезний, дуже високий чоловік, який плаче від натхнення на знімальному майданчику.
Імпульси проявлялися фактично в усьому: Якутович-старший легко міг зірватися з дому та поїхати до Карпат чи за полярне коло, або пройти за день пішки разом з маленьким сином від Канева до Корсуня – а це близько 50 кілометрів. Такі бажання називалися «надзадачами» й були необхідною для Георгія частиною творчого життя. Точніше, розподілу на мистецтво та немистецтво для Якутовича не існувало. Якщо він ілюстрував «Слово о полку Ігоревім», то розповідав усім навколо про княжі роди та походи; якщо брався за Гоголя – то цитував його твори напам’ять.
Теми, за які брався Юра Якутович, ставали темами його життя – у нього була дивовижна здатність концентруватися на чомусь одному впродовж дуже тривалого часу. От, наприклад, «Тіні забутих предків»: прочитавши цю книгу Коцюбинського ще дитиною, Георгій намагався проілюструвати її в інституті, потім навмисно їздив до Карпат пізнавати життя гуцулів, взявся за роботу над однойменним фільмом Сергія Параджанова і, врешті-решт, видав книгу з власним оформленням. Однак і на цьому пошуки не скінчилися – художник продовжив тему гуцульської культури в окремих серіях естампів , таких як «Люди села Дземброня».
Георгій Якутович за друкарським станком, 1980-ті
З архіву родини Якутовичів
А інші твори, якщо й не займали все життя, то часто відбирали десятиліття: над «Вієм» Георгій працював десять років, а над «Словом о полку...» – п’ятнадцять. Хоча насправді історичні теми «перекочовували» з однієї книги до іншої: від ранньої праці «Ярослав Мудрий» (1963) до однієї з останніх масштабних – «Повість минулих літ» (1982).
Але певні доволі романтично-творчі речі (наприклад, поїхати до власної хати в Карпатах і бути там протягом кількох тижнів сам на сам з двома манекенами, щоб змалювати з них образи до «Кленових листків» Стефаника) Юрі було б неможливо реалізувати без того родинного устрою, який склався у Якутовичів.
Ще в 1948 році Георгій познайомився зі своєю одногрупницею в інституті, Олександрою Павловською. І якщо Георгія всі звали Юрою, то Олександру – Асєй. Через три роки після знайомства Юра та Ася одружилися, у 1952 році в них народився син Сергій, а в 1958 – Дмитро.
Сергій Якутович. Родинна замальовка: Юра, Діма та Ася, 1970-ті
З архіву родини Якутовичів
Як згодом часто відмічали близькі, Олександра фактично відмовилася від власного творчого потенціалу на користь сімейним справам. Ася Павловська викладала в Художній середній школі та виконувала комбінатські державні замовлення та ілюструвала книжки для видавництва «Веселка», переважно дитячі. Це був варіант стабільного заробітку для родини художників. Водночас, Ася дуже багато часу приділяла вихованню дітей і вирішенню побутових питань.
Ася Павловська та Георгій Якутович (зліва), 1950-ті
З архіву родини Якутовичів Ася Павловська в Карпатах, 1980-ті
З архіву родини Якутовичів Олександру Павловську надзвичайно поважали в колі друзів Якутовичів. У неї були близькі дружні стосунки з Сергієм Параджановим – часто більш довірливі, ніж склалися з режисером у Георгія. Відомо, що Ася їздила провідувати Параджанова до в’язниці у сімдесятих роках, а листи від Сергія того періоду й досі зберігаються в архівах Павловської. Поширена історія, що Ася не дозволяла їх читати нікому – навіть колишній дружині Параджанова Світлані Щербатюк .Інший тип стосунків склався в Олександри з кращим другом Юри Якутовича – Григорієм Гавриленком . З ним вона могла сперечатися протягом багатьох годин на будь-які теми – а особливо цікавими для оточуючих були їхні палкі дискусії про мистецтво.
У такій атмосфері – невпинних пошуках Георгія, наполегливої праці Олександри, надихаючих розмов з їхніми друзями-митцями – виросли два сини подружжя, Сергій і Дмитро. Обидві дитини пройшли «гартування» життям від батька у Карпатах, отримали художні уроки від матері-педагога та увібрали легке розуміння контексту тогочасної інтелігенції – адже буквально кажучи виросли з нею.
Сергій обрав шлях художника майже в той самий час, коли діти вчаться читати чи писати. У чотири роки батько повів його на фільм Козинцева «Дон Кіхот», який дуже вразив хлопчика – настільки, що вночі Сергій не міг заснути і в нього піднялася температура.
«Батько сказав мені: «Що ти тиняєшся, візьми й намалюй». Я відповів: «Ну як же я це все намалюю?» Тоді він дістав маленьку репродукцію з літографії «Дон Кіхота» Пікассо і, показавши її мені, сказав: «Цей дядя – великий художник, а малює, як і ти». Якщо так, то я теж зможу…» Із цієї миті, вважаю, розпочалося моє життя художника».
Інша історія була з Дмитром. З самого дитинства він проявляв неабиякі таланти у музиці та математиці, часто непритаманні його віку. Переламним став 1971 рік, коли родина поїхала на зйомки фільму Леоніда Осики «Захар Беркут», де Георгій Якутович був художником-постановником. Під час зйомок сім’я потрапила до автокатастрофи, у наслідок якої Ася та Діма майже повністю втратили слух. Для хлопця це значило повну зміну життєвого вектору та пошук нових орієнтирів. Тоді у підлітковому віці Дмитро почав приділяти багато часу живопису, приватно займаючись зі своїми батьками та їхніми друзями – зокрема з Григорієм Гавриленком і Олександром Губаревим .
У майстерні батьків у Лаврі я перепробував усі техніки: акварель, гуаш, але розумів, що все це не моє. І тільки коли взяв до рук пензля та олійні фарби – все одразу пішло. У вісімдесятих роках мене особливо захопило київська тематика – і я її розвивав цілих 30 років.
Так, раптово замалював Дімка. Кажуть, ні на що не схоже, але дуже чудово. Щось схоже на японців. Гранична чистота кольору, точність та повна «своєрідність» від «незнання» перспективи, пропорцій і т.д.
Після ще однієї автомобільної аварії у вісімдесятих, Дмитро отримав інвалідність. З тих пір він часто брав участь у різних конкурсах і виставках для людей з обмеженими можливостями, однак у сімейному колі його творчі здібності сприймалися абсолютно інакше – як розширені, неординарні прояви втілення музики у форматі живопису.
Тож, доля двох братів пішла різними шляхами: Дмитро реалізовував себе у живописі, виводячи на перший план звучання кольору; Сергій, хоча й звертався до живопису в різні періоди, все ж зарекомендував себе переважно як художник-графік.
Сергій Якутович фактично з самого початку свого творчого шляху вийшов на перший план. Викладачі його високо цінували, роботи на групових виставках привертали увагу, а біографії його друзів сімдесятих-вісімдесятих років варті окремих, доволі андеграундних замальовок.
Михайло Іллєнко, Сергій Якутович і Юрій Нейман, 1971
З архіву родини ЯкутовичівКиївське коло
Сергія:-
Сергій Чепик
(1953–2011)
художник українського походження, який у 1988 році переїхав до Парижа, де здобув широкої популярності.
-
Сергій Гета
(1951 р.н.)
художник-гіперреаліст. У сімдесятих роках навчався в КХІ, а наприкінці вісімдесятих переїхав до Москви, де живе та працює зараз.
-
Сергій Шерстюк
(1951–1998)
художник-гіперреаліст, згодом – автор кількох книжок. Вчився в художній школі (РХСШ) разом з Сергієм Якутовичем, У сімдесятих роках вступив до МГУ, після чого постійно проживав у Москві.
-
Лесь Подерв’янський
(1952 р.н.)
український художник, більше відомий як автор сатиричних п’єс. Навчався в КХІ у сімдесятих роках.
-
Сергій Базилєв
(1952 р.н.)
художник-гіперреаліст, у сімдесятих роках навчався в КХІ. У 1984 році переїхав до Москви, де живе та працює зараз.
Своє навчання Сергій Якутович розпочав у Московському поліграфічному інституті. Однак через несприятливий клімат і, внаслідок цього, проблеми зі здоров’ям, через три роки змушений був повернутися в Україну та продовжити вчитися в Київському художньому інституті. І як його повернення до рідного міста, так і процес навчання в КХІ супроводжувався певним тяжінням тіні батька над Сергієм – у сімдесяті роки Георгій Якутович був вже визнаною величиною у мистецтві, чиєю творчістю захоплювалися, а талант поважали навіть у бюрократичних структурах. З одного боку, це, звісно, надавало певні преференції.
Можеш мене привітати – я студент 3-го курсу Київського художнього ін-ту […], майстерня книжкової графіки і т.д. […] Виявилося – все дуже просто.
Мене вже перевели і я вже студент. Правда, залишився студентом і МПІ, так як прийшли без документів. Ректор просто сказав: «Нехай по приїзді починає займатися, а документи потихеньку виправимо
і все зробимо». Київ – відома «шарашкіна» контора. По приїзді мені
потрібно лише подати заліковку і мед. довідку – про дозвіл на навчанняОднак у персональному й у творчому плані для Сергія значущість батька в світі тогочасного українського мистецтва була радше стимулом для власного розвитку: щоб не бути гіршим, не понизити заданий рівень і водночас – зберегти свою індивідуальність та відстороненість від «династичного» важеля. «Я – тінь мого батька» – часто казав Сергій і продовжував наполегливо працювати, перевершуючи раз за разом власні результати.
Яка була природа цієї критичності Сергія? Одна з причин полягала у художній концентрації: якщо Якутович-старший чітко визначав для себе тему в мистецтві та занурювався у неї на максимальну глибину, то Сергій на перших етапах вважав себе більш розфокусованим і не міг окреслити свій вектор творчих пошуків. Його роботи сімдесятих-вісімдесятих робіт вражали інших майстерністю, свіжістю погляду, отримували високі оцінки: це ілюстрування книжок Олексія Толстого «Петро І», Олександра Пушкіна «Полтава», естонського епосу «Калевіпоег», Олександра Дюма «Три мушкетери», Олеся Гончара «Перекоп», серії «ТВ» і «Кияни». Однак для автора це речі дуже різношерсті, що й не давало спокою у пошуках «свого».
Врешті-решт, обриси «своїх» тем Сергій знайде вже ближче до 2000-х років: ними стануть пошуки символів державності й народності, окреслення образів національної героїки – зокрема козацтва. Тоді розпочнеться й робота над фільмами у якості художника-постановника: «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Тарас Бульба» Володимира Бортка, «Поводир» Олеся Саніна та ряд інших кінострічок, у яких Якутович реалізовував своє бажання динамізму.
У Сергія завжди в творчості була присутня ще одна тема, яку, однак, він дуже довго для себе не усвідомлював як окрему складову своїх робіт.
Павло Гудімов, переглядаючи мої роботи, побачив досить значну присутність жінки в моїх творах.Так, серед доволі великої кількості, як на мене, зробленого – дуже часто зустрічаються жіночі образи. Ну що поробиш, по-перше я ілюстратор – а майже всі тексти, з якими я мав справу, розповідають про кохання…
Фрагмент з фільму «Гомін», 2009. Виробництво ГудімовАртПроект
З архіву арт-центру Я Галерея
Зі своєю майбутньою дружиною, Ольгою Дьоміною, Сергій познайомився під час навчання в Москві. Коли ж Якутовичу потрібно було переїжджати назад до Києва, Ольга поїхали за ним, попрацювавши до цього недовго в Мінську. Оля, яка з дитинства захоплювалася класичною російською літературою, у перший період своєї творчості ілюструвала багато книжок Пушкіна та Чехова. Також була занурена в оформлення дитячих книжок. Це, до речі, є мало висвітленою темою: тенденції книжкової ілюстрації довгий час складалися таким чином, що робота над дитячою літературою ставала переважно жіночою справою.
Від початку дев’яностих років Ольга Якутович починає співпрацю з японськими видавництвами: оформлює для них фольклорні слов’янські казки у дуже своєрідній, легкій манері. Це сприяло тому, що у певний момент Ольга як ілюстраторка стала набагато більш відомою та затребуваною в Токіо, аніж у Києві.
Ольга та Сергій Якутовичі. 1970-ті
З архіву родини Якутовичів
Ольга Якутович. 1970-ті
З архіву родини Якутовичів
Ольга Якутович. Натюрморт. 1992, автолітографія
З архіву родини Якутовичів
Ольга Якутович. З серії «Пляж». 1990-ті, автолітографія
З архіву родини Якутовичів
У 1975 році в Олі та Сергія народився син Антон. І, з одного боку, зовсім не дивно, що він теж обрав шлях художника. А з іншого, це протистояння між «самим собою» і «династичністю», яке вже простежувалося в біографії Сергія Якутовича, в третьому поколінні лише посилилося.
Георгій і Антон Якутовичі. 1985
З архіву родини Якутовичів Дитинство Антона припало на той час, коли в радянському просторі, на його завершальних етапах, «західне» остаточно стало синонімом «модного». Зі своїми друзями по художній школі, Якутович-молодший утворив рок-гурт і перехворів на бітломанію – можна сказати, обов’язковий набір тогочасного творчого підлітка.
Антон Якутович. Гурт «Сни»: Олександр Ходченко, Антон Якутович, Микола Кіщук, Тарас Бурлін. 1990-ті
З архіву родини Якутовичів
У своєму візуальному мистецтві, Антон швидко визначився на користь живопису. Графіка, можливо, й давалася йому легше, особливо після школи батька й дідуся. Однак у живописі Антон бачив для себе виклик, можливість виходу з зони комфорту, що є часто необхідністю для творчого акту.
Мені так було важливо свого часу плюнути на все. Як казав Антон Павлович Чехов: «Найголовніше в житті – одного разу змінити його». В Україні для мене було все просто. От друзі – прекрасні, чудові, геніальні люди. От батьки – геніальні. Все готове. Чому я писав одну картину впродовж року? Тому що все було спокійно. Мені потрібно було стати незалежним художником, необхідно було стати самим собою і визначитися як вільній і талановитій людині.
Тож у 2002 році Антон разом зі своєю дружиною, французькою композиторкою Беранжер Максімін , переїжджає до Парижа. Вони познайомилися під час того, як Сергій Якутович наприкінці дев’яностих працював у Іспанії, а Антон відвідував батька. Беранжер запитала, чи знає Антон фільм «Тіні забутих предків». А у Якутовича-молодшого на це була відповідь, що він фактично є онуком цього фільму.
Деякі проекти Антон реалізовував сумісно з Беранжер: так у 2002 році в Будинку художника в Києві демонструвалася спільна візуально-акустична інсталяція «Анаморфозис», а для деяких альбомів дружини Якутович-молодший розробляв дизайн обкладинок.
Беранжер Максімін і Антон Якутович у Києві. 2002
З архіву родини Якутовичів
Форма, кольори, динаміка робіт Антона стали контрастними по відношенню до мистецтва його батьків, зовнішнє втілення набуло абсолютно нового звучання. Однак «ядро», впізнавані риси всіх Якутовичів усе ж залишилися: реальність постає надзвичайно деталізованою та начебто чітко прокресленою – наслідок «графічного» погляду; а прагнення старших Якутовичів до створення нових міфів у Антона набуло стилістики так званого «магічного реалізму».
У європейських країнах творчість Антона мала успіх: художник виставлявся в багатьох країнах, співпрацював з лондонською галереєю “Peace and Colour”.
І, мабуть, дуже показово, що успіх «вертикалі» з трьох Якутовичів є зовсім різним, відповідно до своєї доби. Георгій набув у свій час статусу вершини, яку важко перевершити – його старший син називав це «міфом про батька»; Сергій охопив найширший спектр тем і творчих ідей; а Антон – суттєво розширив географію своєї творчості та здобув галерейного визнання.
-
Сергій Чепик
-
Час
Коли?
-
1928
Народження Олександри Павловської
Ася (як її називали близькі та друзі) народилася 11 грудня в Києві. Її мати, Ніна Манучарова, була художником-архітектором, а однією з її робіт був проект стадіону «Динамо». Батько Асі, Георгій Павловський, тривалий час служив у Білій гвардії, а у радянський період займав міністерські посади. Дід, Олександр Павловський, був мікробіологом і хірургом.
Ще навчаючись у школі Ася почала співати в церковному хорі, що спричинило багато проблем у ті часи – вирішити їх допоміг батько.
-
1930
Народження Георгія Якутовича
14 лютого в Києві народився Георгій Якутович. З самого дитинства родина та друзі звали його Юрою, тож у приватних листах, спогадах і інтерв’ю художника можна знайти саме під цим ім’ям.
В’ячеслав Якутович, батько Юри, доволі довго працював журналістом в Києві, однак на початку тридцятих пішов до армії. З того часу родина Якутовичів постійно переїжджає з місця на місце: з Москви до Ленінграда, звідти – до Естонії. Після Другої світової Юра з матір’ю Прасковією Котовою та братом Ігорем повертаються до Києва, тоді як батько з новою родиною залишаються жити в Ленінграді. Вже в Києві Георгій Якутович починає займатися художнім мистецтвом.
-
1948
Початок навчання Георгія та Олександри в Київському художньому інституті
Юра та Ася познайомилися в Київському художньому інституті. Вони навчалися на графічному факультеті в майстерні Іларіона Плещинського, а їхніми одногрупниками були Григорій Гавриленко, Олександр Данченко, Володимир Куткін, Надія Лопухова, Георгій Малаков – знакові імена для становлення нової української графіки.
Дуже скоро Якутович і Павловська почали зустрічатися, а в грудні 1951 року вони одружилися.
Георгій продовжив навчання в КХІ на аспірантурі, а також викладав в інституті композицію та книжкову графіку до початку 1960-х років. Пішов Якутович у знак протесту щодо звільнення його кращого друга Григорія Гавриленка.
Початок п’ятдесятих ще був добою сталінізму: в мистецтві панувала доктрина соцреалізму, академічне навчання та виставкова діяльність були дуже закритими щодо зовнішніх впливів. У такій атмосфері розпочинають свою творчу діяльність ті митці, які згодом почнуть впроваджувати зміни в політичне та художнє життя в СРСР. -
1950
Народження Ольги Дьоміної (Якутович)
Оля народилася 1 вересня у місті Нижній Тагіл (Росія) у родині металурга. Ще у середній школі Ольга захоплювалася класикою – Пушкіним, Чеховим, Гоголем – що згодом стане основою її творчої роботи. На навчання Оля поїде до Московського поліграфічного інституту, де й познайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – Сергієм Якутовичем.
-
1952
Народження Сергія Якутовича
Одразу ж після повернення подружжя з Карпат, 21 листопада, народжується Сергій. Він росте й виховується у творчому колі друзів батьків, з дитинства заглиблюється в мистецькі теми і дуже швидко сам починає малювати. У десять років, коли родина відпочивала влітку в Каневі, Сергій потрапляє на зйомки фільму Тарковського «Іванове дитинство», де грає роль маленького Івана; а через рік їде з батьком на зйомки «Тіней забутих предків» Параджанова. З самого раннього віку у творчості для Сергія особливо цікавими є теми героїки – лицарі та мушкетери, Дон Кіхот і народний епос.
1952
Перша подорож Георгія Якутовича до Карпат
На початку п’ятдесятих Карпати ще були закритою територією: потрапляли туди тільки за перепустками. Для Георгія Якутовича Карпати були давньою мрією, адже ще дитиною він прочитав «Тіні забутих предків» Коцюбинського та почав мріяти про знайомство з гуцульською культурою та ілюстрування повісті.
Реальною ця мандрівка стала завдяки батьку Асі Павловської, який мав потрібні зв’язки у владних структурах. Подружжя пропустили до Карпат, де вони протягом місяця проходили інститутську практику та робили ескізи для своїх майбутніх робіт. У цей час Ася вже була вагітна Сергієм.
-
1957
VI Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Москві
Друга половина п’ятдесятих років стала ковтком свіжого повітря для багатьох художників: на культурних заходах частіше демонструвалися закордонні митці, а деякі зацензуровані теми почали ставати доступнішими. На той час така ліберальність була більш притаманною Москві, аніж Києву, тож художники їхали туди за свіжими новинами й знаннями. Так і для Георгія Якутовича поворотним пунктом стало відвідування молодіжного фестивалю, де він вперше побачив графіку мексиканських авторів, зокрема Дієго Рівери. Робота з фольклором мексиканців настільки вразила Георгія, що він повністю переробив свою аспірантську роботу – ілюстрації до книги «Fata Morgana» Коцюбинського.
У цей же період для Георгія відкривається ще один напрямок, який він знаходить дуже близьким за філософією до мексиканського мистецтва – бойчукізм, про який почали хоча б трохи, але говорити в прогресивних колах. Тож у своїх наступних розробках саме ці дві течії були для Якутовича знаковими.
Період з середини п’ятдесятих до середини шістдесятих прийнято вважати «відлигою» – послабленням тоталітарного контролю як у мистецькому, так і в політичному житті. У цей час художники починають мати більший доступ до творчості закордонних митців, а також більше можливостей висловлюватися альтернативно до наявного устрою. Водночас, більшість інтелігенції розуміють умовність «відлиги»: репресії і цензура продовжують існувати і далі, нехай і не в таких радикальних формах як до цього. Наприклад, Георгій Якутович постійно тримав у квартирі «чемоданчик» з усім необхідним – на випадок неочікуваного арешту. Однак ніхто так і не приходив арештовувати, на що він дуже ображався. -
1958
Народження Дмитра Якутовича
9 листопада, на шестимісячному терміні, народився Дмитро. Батьки по-справжньому боролися за його життя. Хлопець ріс надзвичайно талановитим і особливим: мав унікальний музичний слух, з легкістю виконував класиків, а також дивував усіх своїми математичними талантами – наприклад, вмів в умі рахувати великі числа за кілька секунд.
-
1961
Знайомство Георгія Якутовича з Володимиром Фаворським
У п’ятдесятих роках книжкова справа перебувала не в кращому стані: художники переважно робили фрагментарні ілюстрації до текстів, не звертаючись до комплексного оформлення книги. На цьому тлі сильно виділявся Володимир Фаворський – російський графік, якому належав вислів «Я не ілюструю твори, а створюю книгу». Фаворський розробив власні теорії щодо архітектури книги. Георгій Якутович вважав його своїм духовним вчителем і дистанційно переймав цю складну філософію роботи над книгами.
Тому коли в 1961 році Георгію вдалося в Москві познайомитися з Фаворським, це справило на Якутовича неабияке враження та дало ще більший поштовх до самовдосконалення себе в книжковій графіці. Також для Георгія було важливим знайомство з технікою ксилографії (гравюра по дереву), що була непоширена тоді в Україні, однак була добре опанована Фаворським.
-
1965
Прем’єра фільму «Тіні забутих предків»
Майже весь 1963 та 1964 роки Георгій Якутович провів у Карпатах, на знімальному майданчику фільму «Тіні забутих предків». Кінострічка об’єднала навколо себе багатьох талановитих людей того часу: режисера Сергія Параджанова, оператора Юрія Іллєнка, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову та Тетяну Бестаєву, поета Івана Драча, художника з костюмів Лідію Байкову та інших.
Процес зйомок надав Георгію глибше відчуття гуцульської культури, а також – бажане «оновлення» в мистецькому стилі. Так згодом описував сам художник враження від роботи над фільмом у своєму есеї «Графіка та кіно»: «Після того, як ми набиваємо руку спочатку у художній школі, потім під час першої самостійної роботи, ми часто втрачаємо відчуття безпосереднього сприйняття та опиняємося безпомічними перед натурою. Працюючи в кіно, я сподівався «очиститися» від здобутих навичок і прийомів та віднайти здатність такої її правдивої художньої інтерпретації, коли лінія, пляма і форма одразу ж ведуться в єдиному ключі, який передає музику природи».
«Тіні забутих предків» стали знаковим фільмом свого часу не тільки через особливий для радянського періоду жанр «поетичного кіно», але й через скандальну прем’єру 4 вересня 1965 року. У цей день, після показу фільму, Іван Дзюба , Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали підвестися усіх присутніх в залі, хто був незгодний з серією політичних арештів української інтелігенції. Згодом учасники акції зазнали утисків зі сторони влади, а «Тіні…» на довгі роки були покладені на полицю.
-
1967
Видання книги «Тіні забутих предків»
Георгій Якутович підходив до ілюстрування повісті Коцюбинського не рік і не два: ще у 1950-му році художник створив макет книги у якості курсової роботи; потім він хотів взяти цю ж тему на диплом, однак в інституті наполегливо відмовили – натомість порадили обрати щось з російської літератури.
А вже після інституту у Георгія почали виникати сумніви, чи готовий він до такої важливої для нього роботи. Тому Якутович вирішив відкласти оформлення «Тіней…» до того часу, як він не відчує впевненості. Довгі роки художник удосконалював свою техніку, вивчав культуру гуцулів, їздив до Карпат і поглиблював власне розуміння філософії цієї повісті. До перших гравюр Георгій підступився у 1962 році, однак був вимушений зробити перерву – його запросив Сергій Параджанов до зйомок фільму по «Тіням…».
Після роботи над кінострічкою Якутович перероблює майже всю концепцію книги – від її структури та кількості зображень до образів персонажів. І за два роки після прем’єри фільму випускає книгу в київському видавництві «Дніпро».
«Тіні забутих предків» Якутовича набули великого значення не тільки для автора, але й для більшості книжкових графіків шістдесятих. Бо протягом усього десятиліття ілюстратори прагнули до розробки так званої «комплексної книги» – з чіткою та лаконічною структурою, ансамблевою побудовою, тонкою взаємодією тексту та візуального оформлення, з відсутністю надмірної стилізації. І саме «Тіні…» Якутовича стали тим втіленням цього феномену, який ознаменував досягнення вищої точки цих пошуків.
-
1968
Хата в Карпатах
Карпатська тема настільки захопила Георгія Якутовича, що наприкінці шістдесятих він купує хату в Дземброні. Туди Георгій «тікає» від буденності, коли потрібно завершити творчу роботу; туди він їздить із родиною та запрошує близьких друзів; інколи там збирається творча інтелігенція тих часів, яка так само починає привідкривати для себе Карпати.
Гуцульське життя було для Якутовича не «екзотикою», а живим і постійним заглибленням у світ мешканців Карпат. Там художник заводить багато близьких знайомств і надихається людьми. Після виходу книги «Тіні забутих предків» Георгій на певний час вважав, що тема Карпат для нього є творчо вичерпаною. Однак проходить кілька років – і він з новими силами повертається до неї. Так створюється серія гравюр «Люди села Дземброня», робота над якою тривала з 1970-х до 1990-х років.
-
1970-1973
Навчання Сергія Якутовича в Московському поліграфічному інституті
Після закінчення художньої школи Сергій Якутович поступає до Москви на факультет художнього оформлення. Саме там він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ольгою, а також отримує серйозну підготовку в галузі книжкової графіки.
1970
Вбивство Алли Горської
Після низки арештів української інтелігенції у шістдесятих роках, вбивство художниці Алли Горської остаточно поставило крапку у надіях на альтернативні позиції в мистецькому та суспільному житті.
Починаючи з 1965 року ряд митців, серед яких були Алла Горська, Іван Дзюба, Георгій Якутович, Олександр Данченко, Іван Драч, Ліна Костенко, подружжя Світличних і багато інших, підписували численні листи до Верховного Суду на захист заарештованої інтелігенції. Алла Горська, окрім цього, морально та матеріально підтримувала колишніх політв’язнів і виступала з акціями протесту. Водночас з цим, мистецтво Горської на той час цілком вкладалося в офіційні вимоги, а монументальні роботи її авторства були поширені у багатьох містах України. Політичні дії у її випадку неможливо було звести виключно до мистецьких закидів, що теж могло бути поштовхом для вбивства з боку владних структур.
Після смерті Алли дисидентський рух у Києві все більше затихає, а наступна хвиля арештів 1972 року фактично завершує відкриту боротьбу влади з українськими митцями.
Цю добу згодом було названо періодом «застою», що стійко асоціювалося з політикою Леоніда Брежнєва. У цей час суттєво погіршилося становище української інтелігенції – відбуваються масові арешти митців і активістів, стають поширеними історії щодо вбивства та побиття незгодних з партійною лінією. Переважна більшість художників вчаться в цей час бути «на межі» між невисловленою незгодою та власним баченням мистецтва. -
1971
Зйомки фільму «Захар Беркут»
Другий фільм, у якому Георгій Якутович став художником-постановником, теж базувався на темі Карпат. Одним із головних героїв «Захара Беркута» був Іван Миколайчук, з яким Якутович вже працював на «Тінях забутих предків».
За власними згадками Георгія, візуальний ряд фільму Леоніда Осики дуже виснажив його, хоча результатом він і був задоволений. Одразу після зйомок Якутовичу замовляють оформлення книги «Захар Беркут», що він і робить у 1972-му. Однак залишається незадоволеним: тема здавалася вичерпаною, а часу від фільму пройшло надто мало для свіжого погляду. Вже обдумані емоції від кінострічки Якутович переносить у зовсім іншу свою роботу – книгу «Повість минулих літ».
Зйомки фільму принесли родині Якутовичів також і нещастя: у горах сім’я потрапила до серйозної автокатастрофи, в якій Діма Якутович і Ася Павловська втратили слух.
-
1972
Прем’єра фільму «Соляріс» Андрія Тарковського
Фільми Андрія Тарковського дуже впливали на київських митців: далеко не всі їх любили чи високо оцінювали, але фактично всі їх обговорювали, сперечалися, критикували. Наприклад, у Георгія Якутовича найбільша претензія була до фільму «Андрій Рубльов», де селяни їдять картоплю – що не могло відбутися насправді у середньовічній Русі.
Тим не менше, прем’єри нових фільмів завжди були в центрі уваги.
От як коментував Сергій вихід «Солярісу» у листі до дружини Ольги: «Вчора дивився «Соляріс» і, як завжди у мене з Тарковським трапляється, у другий раз він мені здався «джерелом людського буття». Всю ніч не спав. Голова наповнена не стільки враженнями, скільки усвідомленням на тему ‘vita homme’*».
* Життя людини.
-
1973
Арешт Сергія Параджанова
Для київського творчого кола арешт режисера Сергія Параджанова став справжнім потрясінням. Процес розпочався у грудні 1973 року, а офіційним звинуваченням була гомосексуальність Параджанова – кримінальна справа згідно з законодавством СССР. Однак багато дослідників спираються на політичні причини цього судового процесу.
Режисер був засуджений до ув’язнення, був звільнений з тюрми у 1977 році із забороною жити в Україні. Ще тривалий час після цього Параджанов зазнавав цензурних утисків і не мав змоги знімати нові кінострічки.
-
1974
Повернення Сергія Якутовича до Києва, початок навчання в КХІ
Після третього курсу Сергій залишає Московський поліграфічний інститут через проблеми зі здоров’ям і повертається до Києва. Своє навчання він продовжує в Художньому інституті на графічному факультеті, де високо цінується викладачами. У якості своєї дипломної роботи художник ілюструє роман Олексія Толстого «Петро І» – і вже тоді в Якутовича закладається прагнення до роботи над епічними, розгорнутими творами.
* Життя людини.
-
1975
Народження Антона Якутовича
10 лютого в родині Ольги та Сергія народжується син Антон. Хлопець з самого дитинства продовжує творчий шлях батьків і проявляє здібності. Окрім захоплення візуальним мистецтвом, він також тяжіє до музики. Навчаючись ще в художній школі, Антон з друзями захоплюються західними музичними течіями, які були дуже популярні на той час, і згодом вони утворюють рок-гурт «Сни».
-
1977
Вихід книги «Слово о полку Ігоревім»
Сімдесяті роки були особливо продуктивними для Георгія Якутовича – за це десятиліття він проілюстрував найбільшу кількість книг. І своєрідною вершиною цього періоду стало оформлення видання «Слово о полку Ігоревім» – повісті про стародавню Русь. Готуючись до цієї роботи, Георгій багато працює в архівах, ретельно вивчає історію та культуру того періоду. Художник настільки занурюється в цю тему, що з легкістю цитує уривки з текстів або ж відтворює складну генеалогію київських князів. І тому гравюри до «Слова…» стають справжнім візуальним дослідженням тих часів.
-
1980
Всесоюзна молодіжна виставка в Ташкенті
У радянські часи для художників дуже важливими були щорічні групові виставки, які мали як репрезентувати актуальні тенденції в мистецтві, так і надавали можливість побачити свою творчість у контексті багатьох інших робіт. Для молодих художників найбільш значущою була виставка «Молодість країни», яка проходила в Москві та займала величезні площі – навіть обійти її повністю було складно. Однак якщо такі виставки були важливими, то цікавими часто видавалися зовсім інші експозиції, які проходили у менших містах, далі від центру Союзу. Наприклад, так порівнював Сергій Якутович Всесоюзну молодіжну виставку в Ташкенті 1980-го року та московську «Молодість країни», яка відбулася за рік після:
«Виставка «Молодість країни» – підсумкова для нас, рік назад був Ташкент. І якщо в Ташкенті багато що було яскравим, новим і суперечливим – у Москві відфільтрувалося все начебто більш позитивно і цілісно. […] Виставка [«Молодість країни»] більше схожа на парад нездійснених мрій».
До речі, на виставці в Ташкенті Сергій отримав премію з графічного мистецтва.
-
1981
Вихід книги «Повість минулих літ»
Для Георгія Якутовича ілюстрування книги «Повість минулих літ» стало останньою настільки масштабною роботою над книгою – далі художник переважно розвивав вже серії окремих естампів. «Повість…» продовжила для Георгія одразу ж декілька тем: по-перше, те звернення до епічного жанру та теми давньої України, яке було закладене спочатку в п’єсі Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» (оформлення книги – 1962), а згодом і в «Слові о полку Ігоревім». Також, для Георгія багато що залишилося невтіленим ще зі зйомок фільму «Захар Беркут»: художник відчув себе неготовим втілити певні ідеї героїзму та народності в однойменній книзі Івана Франка, тож вирішив їх залишити для наступних праць. І саме в «Повісті…» вони нарешті знайшли свою реалізацію.
-
1983
Георгій Якутович отримує першу Шевченківську премію
Не можна сказати, що Якутовичі надавали велике значення нагородам, які вони отримували – однак нагороджувалися вони доволі часто. Так Георгій отримав Шевченківську премію двічі, що не є звичною практикою. Вперше, в 1983 році, була відзначена графічна творчість Якутовича за ряд створених ним книг; а у 1991 році художник став лауреатом премії у складі творчої групи фільму «Тіні забутих предків» – саме той час, коли кінострічку було остаточно реабілітовано.
-
1984
Смерть Григорія Гавриленка
Григорій Гавриленко – художник, графік – був своєрідним «знаком» своєї доби. Його врівноважена біографія, у якій звільнення з Художнього інституту є голосною подією, водночас демонструє доволі типовий образ київського митця, налаштованого опозиційно до владної політики. Цей тип митця творить тихо, не вступає в прямий конфлікт, але й не дотримується кон’юнктурної лінії. За життя Григорій провів лише дві персональні виставки, а після смерті майже всі його роботи були вивезені закордон.
Гавриленко був одним із найближчих друзів Юри та Асі Якутовичів. Його раптова смерть у 56-річному віці від серцевого нападу суттєво вплинула на здоров’я Георгія: саме після цього Якутович-старший отримує свій перший інфаркт.
-
1989
Вихід книги «Тіль Уленшпігель»
Дослідниками творчості Сергія Якутовича прийнято вважати книгу «Тіль Уленшпігель» (історичний роман Шарля де Костера про період Реформації в Нідерландах) своєрідним вододілом між першим і другим етапами творчості художника. Це проявилося, перш за все, у підході художника до ілюстративного матеріалу – на межі дев’яностих років Сергій починає вільніше вкладати власні сенси в книги, а його наступні твори стають більш концептуальними. Так згодом описував Сергій власні роздуми тих часів: «Тепер я думаю, що виходив за межі власного ареалу. Я спотикався, падав, але все ж таки побачив його межі. І став їх заповнювати».
З початком «перебудови», а потім і з отриманням незалежності Україною, у свідомості багатьох людей відбуваються докорінні зміни: від захоплення новими можливостями до відчаю, як знайти своє місце у новій системі, а інколи й елементарно – як вижити у голодні роки. В цей час особливо багато художників емігрують до західних країн у пошуках кращого життя. Водночас із цим, в Україні формується власна творча хвиля, яка ще перебуває в активному процесі творення. -
1993-1999
Навчання Антона Якутовича в НАОМА
У дев’яностих роках Київський художній інститут (у минулому) пережив два перейменування: перше в 1992 – в Українську академію мистецтв, і друге в 1998 – в Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Останню назву заклад зберігає і сьогодні.
У ці ж роки в НАОМА вчиться наймолодший Якутович – Антон. Цей період можна назвати добою пошуків і усвідомлення тієї системи, яка склалася в мистецькому житті України в дев’яностих роках. Тоді молоді художники переважно відчували свою незатребуваність, неможливість реалізуватися в межах країни.
Під час навчання Антон остаточно визначається і з технікою власних робіт: він надає перевагу живопису над графікою, адже бачить у ній одночасно і виклик (графічні техніки давалися йому легше), і свободу (бо технічно живопис є більш «живим»).
-
1994
Ольга Якутович починає працювати з японськими видавництвами
У дев’яності роки закордонні видавництва, зокрема японські, починають цікавитися слов’янським фольклором. Для підготовки книжок вони запрошують графіків з пострадянського простору для створення ілюстрацій. Легкий колористичний стиль Ольги Якутович стає дуже влучним для роботи над дитячими книжками і її запрошують до співробітництва з видавництвами Токіо. Книги з її ілюстраціями розходилися там великими накладами, тому співпраця тривала більш ніж десятиліття. За цей час Ольга оформила багато казок, серед яких такі як «Кривенька качечка», «Конячка з гривою кольору меду», «Червоний клубочок», «Я – кіт» та інші.
-
1996-1999
Сергій Якутович живе та працює в Іспанії
У другій половині дев’яностих Сергія та ще кількох українських художників запросили попрацювати в Іспанію у приватній резиденції місцевого мецената. За пару років Якутович створив близько 150-ти великих живописних полотен – це був імовірно найпродуктивніший період художника в сфері живопису. Однак побачити ті твори широкому загалу так і не судилося: в 1999 році меценат загинув, після чого всі художні роботи були вилучені для погашення боргів. Для Сергія Якутовича це був один з доволі травматичних моментів у його творчому шляху.
-
2000
Перша персональна виставка Георгія Якутовича
Так сталося, що хоча Георгій Якутович і був дуже шанованим художником ХХ століття, однак персональна виставка так і не була влаштована аж до останнього року його життя. Відкрилася вона 15 лютого в НАОМА, через день після 70-річчя Георгія.
Після смерті Якутовича-старшого, значну кількість виставок влаштував його син Сергій, однією з наймасштабніших була експозиція в Національному художньому музеї України в 2005 році.
2000
Смерть Георгія Якутовича
Георгій помер 5 вересня. Сергій Якутович так згадував день смерті батька:
«Коли тато помер, я якраз працював над фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу». Я зателефонував [режисеру] Іллєнку та повідомив його, що не можу вийти на зйомки, бо помер мій батько. Іллєнко одразу ж кинув слухавку. Потім розповів, що саме у той момент, коли я подзвонив, по телебаченню показували фільм «Тіні забутих предків». Той епізод, коли звучать трембіти».
В Україні тривають пошуки: життєздатних міфів, привабливих героїв, нової мови в усіх видах мистецтва. Художники намагаються знайти свою аудиторію, тоді як глядач часто не має потрібного словника для розуміння нової творчості. Період, який тягнеться й сьогодні, є саме способом знайти точки зіткнення і, водночас, зберегти особливе місце мистецтва в культурі. -
2001
Прем’єра фільму «Молитва за гетьмана Мазепу»
Інколи кінострічку Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» називають «намальованою» – для фільму було створено понад півтори тисячі квадратних метрів декорацій, які створювалися художником-постановником Сергієм Якутовичем. Значна частина з цих декорацій була спалена протягом фільму і не зберіглася. Сам твір був сприйнятий як найбільш суперечлива робота Іллєнка, не рекомендувався до перегляду в кількох країнах і не транслювався на українському телебаченні.
Для Сергія Якутовича «Молитва…» розпочала масштабну графічну серію, робота над якою тривала до кінця нульових – «Мазепіану». Головного героя, Івана Мазепу, художник сприймав як потужний міф, втілення трагічного героїзму, що і транслював у численних образах гетьмана.
-
2002
Переїзд Антона Якутовича до Парижа
Наприкінці дев’яностих Антон знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, композиторкою та виконавицею Беранжер Максімін. І вже за кілька років вони разом переїжджають до Парижа, де й одружуються. Для Антона переїзд став важливим кроком, започаткував тісну співпрацю з європейськими галереями. Водночас, Якутович-молодший не сприймав свій переїзд як розрив з Україною: у інтерв’ю він зізнавався, що життя у Франції стало чудовим ґрунтом для становлення його як самостійного та вільного художника.
-
2004
Сергій Якутович отримує Шевченківську премію
Так само як і батько, Сергій Якутович сприймав нагороди як даність. У радянські часи він став наймолодшим заслуженим художником, далі також отримував багато відзнак. Здобув і найголовнішу українську – за свої твори з серії «Мазепіана».
-
2008
Смерть Ольги Якутович
Сергій Якутович казав, що у нього в житті було дві найголовніших людини – його батько та дружина Оля. У 2008 році вона померла від раку. Її смерть суттєво підкосила чоловіка – творчість Сергія з цього часу поступово почала уповільнювати свої темпи.
-
2009
Цикл виставок «Гоголь народився»
Постать Гоголя для Сергія Якутовича була однією з центральних у творчості: окрім роботи над книгою та фільмом «Тарас Бульба», художник працював над «Вієм», «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки», «Миргородом» і іншими творами письменника. А в рік 200-річчя Гоголя під кураторством Павла Гудімова був реалізований масштабний виставковий проект, який відбувся у трьох локаціях – Києві (Український дім), Львові (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького) та Парижі (штаб-квартира ЮНЕСКО).
Окрім власне графічних робіт за Гоголем, експозиція вміщувала в себе просторові макети гоголівських персонажів та ескізи до фільму Бортка «Тарас Бульба». Важливим експонатом виставки стала музика невістки Сергія – Беранжер Максимін-Якутович.
Цього ж року, також разом з арт-центром Я Галерея, Якутович реалізував ще один великий проект – «Гомін» в Українському домі в Києві. Ця виставка стала ретроспективою ширшого спектру робіт Сергія.
2009
Прем’єра фільму «Тарас Бульба»
Зйомки кінострічки Володимира Бортка розпочалися ще на початку 2007 року, однак прем’єру запланували на 200-річчя з дня народження Гоголя – автора повісті «Тарас Бульба». В Україні фільм викликав бурхливі дискусії щодо історичних невідповідностей і потужної проросійської ідеології.
Сам Сергій Якутович, художник-постановник фільму, теж неоднозначно ставився до результату: з одного боку, було задоволення своєю працею, адже образи персонажів відтворені у фільмі майстерно та з високою достовірністю епосі; з іншого, як зазначав Якутович – «коли всі зйомки зроблені і режисер іде до монтажної кімнати, нікому невідомо, що вийде наприкінці».
-
2012
Смерть Богдана Ступки
З відомим українським актором доля зводила Якутовичів багато разів – спочатку Георгія, а потім його сина Сергія. Останній плідно співпрацював з Богданом Ступкою у кіно (фільми «Молитва за гетьмана Мазепу» та «Тарас Бульба»), а згодом Ступка залучив Сергія Якутовича й до праці в театрі – саме за ініціативою актора Сергій став художником у п’єсі «Урус-Шайтан» у Національному театрі імені Івана Франка, прем’єра якої відбулася наприкінці 2010 року.
Після смерті Богдана у 2012 році, Сергій відкрив виставку «Ступка. Жив, живе і буде жити», де відтворив образи найбільш знакових ролей актора та зібрав велику кількість артефактів, що мали «відтворити присутність Богдана».
-
2014
Прем’єра фільму «Поводир»
Одним із останніх проектів, у яких брав участь Сергій, став фільм Олеся Саніна «Поводир». Зйомки стрічки розпочалися з 2012 року і, за зізнанням художника-постановника, робота у кінострічці дозволила йому подивитися ту Україну, якої він ще не бачив: знімальна група побувала у семи областях під час створення фільму.
Починаючи від року прем’єри фільму Якутович фактично завершує свою мистецьку діяльність – трагічна смерть сина Антона дестабілізувала його. Таким чином, останнім кінопроектом Сергія став «Поводир», а виданою книгою – «Берестечко» Ліни Костенко 2011 року.
2014
Смерть Антона Якутовича
Наприкінці 2013 року Антон Якутович приїхав до Києва на річницю своєї матері. На питання Сергія, чи надовго приїхав син, він відповів: «Боюсь, що назавжди». Антон помер 31 січня від хвороби – і це стало дуже сильним ударом для Сергія. «Ми з ним планували кілька проектів. У останні місяці його життя ми з ним не розлучалися. Він шкодував, що ми не записуємо наші розмови. Говорили не про те, які ми великі чи малі художники, а як ми відчуваємо життя, розуміємо мистецтво» – казав у інтерв’ю згодом батько.
-
2017
Смерть Сергія Якутовича
27 червня, після тривалої хвороби, Сергій Якутович помер. Був похований, як і вся родина, на Байковому цвинтарі в Києві.
-
-
Місце
Де?
У двоповерховому будинку під номером 47 на Кудрявській вулиці починаючи з кінця п’ятдесятих жили одні з найбільш творчих людей тогочасного Києва. Вони навіть утворили власну республіку, яку назвали Віа дель Корно – назва вулиці з роману італійського письменника Васко Пратоліні «Повість про бідних закоханих». «Віа дель Корно – зовсім маленька вулиця: п’ятдесят метрів у довжину та п’ять у ширину. Тротуару немає. […] Хто піде на Віа дель Корно? Лише той, хто тут мешкає чи пов’язаний з її мешканцями якимись інтересами» – так описував письменник цю вулицю, і цей образ припав до душі мешканцям будинку номер 47 на Кудрявській.
Новоутворена республіка складалася з дуже малої кількості людей. Президентом був обраний Юра Якутович, а його дружина Ася Павловська стала пані Президентшою. У підвалі жив художник Олександр Губарев – він отримав звання Міністра внутрішніх справ. Переїхали до будинку й скульптори Микола Рапай і Ольга Рапай-Маркіш з дочкою Катериною. Микола став Міністром оборони (але без армії), а Ольга – Міністром нацменшин. Міністром культури беззаперечно обрали художника Григорія Гавриленка. Ще до Республіки Віа дель Корно часто навідувався Олександр Данченко – звісно, він теж отримав своє міністерське звання.
Така ігрова, фантазійна форма стала основою життя цих митців. Будинок Якутовичів радо відкривав двері усім, хто потребував цього. У квартирі постійно збиралися друзі, обговорювали свої останні роботи, ділилися новими знаннями, палко дискутували щодо актуальних питань. І сторонилися буденності, бюрократизму, які могли так чи інакше їх захопити – саме тут допомагали такі фантазії, як Віа дель Корно. Водночас з цим, митці і мисткині з Кудрявської жили аж ніяк не багато, постійно зазнавали матеріальної скрути. Однак у власній «республіці», і своїми устоями та традиціями.
Для багатьох з Якутовичів Київ став важливою темою у творчості: для Дмитра, який розробляв живописні образи міста протягом тридцяти років; для Георгія з його фіксацією життя Києва в гравюрах. Історія родини також тісно переплітається з історією української столиці. Так прадіди Якутовичів мали будинок на Андріївському узвозі (на місці сучасного 32-го будинку) і будували кілька церков на Подолі.
Для київських митців завжди існували знакові місця, часто пов’язані з навчанням. Першою творчою соціалізацією була художня школа (РХСШ), де отримувалися перші знайомства з майбутніми колегами по цеху. Також, у РХСШ довгий час викладала Олександра Павловська – через її школу пройшло багато майбутніх художників.
Наступним кроком ставав Художній інститут, згодом перейменований у Академію мистецтв (НАОМА). Його структура була вже більш складною: часто в інституті впроваджувалися «каральні заходи» як проти студентів, так і проти викладачів. Це могло проявлятися у виключеннях чи звільненнях, забороні творити на окремі теми чи надавати студентам інформацію про цензурованих персонажів. Водночас, КХІ був єдиною можливістю отримати вищу художню освіту в Києві.
Актуальною для столиці в радянські часи видавалася ще одна тема – бюрократичного чиновництва. По відношенню до інтелігенції місцеві управлінці становили набагато більшу загрозу, аніж владні органи республіканського чи всесоюзного масштабу. На місцях, чи то через бажання вислужитися, чи через страх, чиновники набагато частіше відмовляли художникам у творчих поїздках або участі в міжнародних виставках. У митців існувало стійке уявлення: хочеш поїхати закордон – звертайся до Москви, там більші шанси отримати дозвіл.
Георгія Якутовича можна сміливо назвати тим, хто відкрив Карпати для багатьох людей. По-перше, для своїх друзів і родини: Юра їздив на Гуцульщину кілька разів на рік, постійно беручи з собою синів, дружину, знайомих художників з Києва та Москви. Інколи карпатський будинок Якутовича в Дземброні перетворювався на своєрідну резиденцію. Також там часто справляли Новий рік і інші свята.
По-друге, Георгій розкрив Карпати для знімальної групи фільму «Тіні забутих предків». Для Параджанова та інших Якутович був справжнім провідником по культурі, звичаям і побуту місцевого населення.
Сприйняття Карпат Якутовичем було дуже відмінним від того, що ми можемо уявити зараз, коли гори стали туристичною зоною. Для художника Гуцульщина була осередком зовсім іншого світу, з відмінним розумінням довкілля. У це «інше» він заглиблювався, намагався відчути та осягнути його, інколи – дослідити. Георгій фактично «влився» до течії життя в Карпатах, став своїм – це відчуття близькості до творчої теми особливо простежується в серії гравюр «Люди села Дземброня».
Вкорінення відбувалося поступово: знайомство з мешканцями, придбання хати, а у 1990 році Юра навіть охрестився в селі Ільці, й хрещеним батьком був житель Дземброні Дмитро Іллюк. Після смерті Георгія його син Сергій встановив на місці хати пам’ятний хрест. Цей хрест спочатку простояв лише кілька років, однак був відновлений влітку 2017 року.
Влітку в радянські часи в Каневі розпочиналося бурхливе творче життя: там знаходилася база відпочинку для художників, а також щороку до міста приїжджали студенти з Київського художнього інституту на літню практику. Якутовичі також були зв’язані з Каневом – туди вони часто їздили на літні вихідні. Так згадував Сергій про моменти, пов’язані з цим містом:
«У нас в Каневі був будиночок, де ми жили влітку усією родиною. А інколи приїжджали усі наші московські та ленінградські родичі, щоб випити й поїсти. Батька це гнівило, й одного разу він взяв мене за руку і повів до Корсуня. А коли ми вже дійшли, то тато згадав, що в нього в кишені нема ні копійки».
Епізод з приїздом російських родичів є доволі показовим. Юра, як і загалом усі Якутовичі, не розділяв і не підтримував те уявлення про Україну, яке склалося за її межами: як про красиву й спокійну місцевість, без проблем або ж внутрішніх конфліктів – таку собі курортну зону СРСР. Це замилування одразу ж зводило українську тематику до несерйозної, яка не заслуговує на прискіпливу й вдумливу оцінку. Головним підтвердженням внутрішнього супротиву Якутовичів щодо таких позицій є їхні роботи, де «красивість» ніколи не виходить на перший план і не є самоціллю.
У 2002 року Антон Якутович переїжджає до Парижа, де живе разом зі своєю дружиною Беранжер. Тут художник знаходить, куди спрямувати свій творчий потенціал, активно працює в техніці живопису. У Франції Якутович отримує змогу взаємодіяти з багатьма європейськими галереями: постійно виставляється в Лондоні, а також часто бере участь в експозиціях у Нідерландах, Німеччині, Італії та інших країнах.
З Францією також пов’язані кілька знакових виставок Сергія Якутовича. Так у 1992 році його графіка була показана в Тулузі, у 2004 до Парижа привезли серію «Мазепіана», а у 2009-му в столиці Франції відкрився масштабний проект «Гоголь народився».
Часто до теми культури, а особливо мало висвітленої української культури, не знають як підступитися. Що варто сказати в першу чергу, а що може бути вторинним? Ми надаємо можливість власного вибору, як саме розставити пріоритети при ознайомленні. Ви можете розпочати з замальовок особистостей художників, де невелика риса характеру розповідає інколи про людину більше, ніж ціла монографія. Можете пробігтися по хронології – тим самим отримавши чітку систему фактажу та розуміння різних епох. А потім перейти від часу до простору та подивитися, як історія персонажа вплітається в місце, де він живе й працює. Цілком імовірно, що ви захочете більше дізнатися про техніки, за допомогою яких митці втілюють свої ідеї та зрозуміти, чому під певний смисл шукають цілком конкретну форму. Врешті-решт, інколи корисно задати собі й більш філософські питання: чому? як? навіщо?
Але, звісно, ви можете знехтувати нашою системою й обрати свою – читати розділи в тому порядку, який видається цікавішим або доцільнішим. І знайти власний підступ до історії родини Якутовичів і культури загалом.
У другій половині дев’яностих, коли в Україні для художників майже не було можливостей фінансового виживання, Сергій Якутович їде до Іспанії. Туди митця запросив один з місцевих меценатів, попрацювати та пожити в його резиденції разом з іншими художниками. До батька навідується і Антон Якутович – й одного разу знайомиться тут зі своєю майбутньою дружиною Беранжер Максімін.
Однак для творчості Сергія ця поїздка була доволі стресовою: у 1999 році помирає меценат, а всі роботи, що були створені художниками в резиденції, конфіскують для покриття боргів хазяїна. Таким чином Якутович втратив увесь доробок (а це понад 150-ти великих за розміром живописних полотен).
Георгію Якутовичу тривалий час не давали дозвіл на відвідування західних країн: «завіса» для художника впала лише наприкінці вісімдесятих років, коли Георгія відпустили до Італії. Він поїхав разом із сином Сергієм, який супроводжував батька у якості медбрата.
Ця подорож справила сильне враження на Якутовича-старшого – за спогадами сина, художник «закохувався у все навколо». Водночас, по приїзді до України Георгій так прокоментував поїздку до іншої країни з філософсько-мистецької точки зору: «Я там не знайшов нічого, що не міг би побачити тут».
За спогадами Сергія Якутовича, російська столиця в радянські часи сприймалася як «країна Москва». Мистецьке життя там розвивалося куди більш бурхливо, ніж у інших містах. До Москви привозили виставки закордонних митців, там можна було придбати ті книги, які не продавалися в Києві, а також знайти ширшу аудиторію для своєї творчості. Спектр тем для роботи був більшим, а глядач – переважно ліберальнішим. Все це приваблювало художників, підштовхувало їх до переїзду.
Наприклад, оформлена Георгієм книга «Тіні забутих предків» отримала високі оцінки у Москві, тоді як київська творча спільнота її майже не помітила. Загалом, Якутович-старший приїжджав до російської столиці переважно з метою демонстрації своїх нових робіт. До того ж, там він знайшов своїх близьких друзів-художників – Мая Мітурича (який був племінником поета-футуриста Велимира Хлєбникова), Володимира Пєрцова та Іларіона Голіцина.
Три роки вчився у Москві й Сергій Якутович – а подальше повернення до Києва було сприйняте художником доволі безболісно. Загалом, у своїх записах Сергій дуже точно позначив причину, чому київських митців настільки в радянські часи приваблювала Москва:
«Київ – провінція. Так було завжди. І в цьому була його чарівність. Зараз Київ – столиця… А свіжі сили в мистецтві – завжди з провінції. Їхній невгамовній енергії завжди затісно в рідному місті – вони прагнуть до столиці, до іншого, «більшого» світу».
І хоча починаючи з дев’яностих років ставлення до Москви стабільно змінюється в гірший бік, важливість її культурних об’єднань для митців тих років важко недооцінити.
-
Техніка
Як?
-
Цілі
Навіщо?
Сфера мистецтва часто видається дуже закритою для стороннього погляду. Відбувається це зокрема і через те, що певні питання на тему мистецтва задавати не прийнято і немає кому. У цьому розділі ми зібрали кілька питань, які насправді є складнішими, ніж вони звучать спочатку та можуть стати поштовхом для наступних роздумів про суть мистецтва.
-
Навіщо книжкам ілюстрації?
Відверто кажучи, це питання часто хвилювало і самих художників, які бралися за оформлення книг. Не завжди додаткові зображення можуть краще допомагати розуміти текст – інколи вони навпаки суперечать з ним, відволікають читача від первинної інформації. Тому художники-графіки намагалися чітко ставити собі задачу: не перенавантажувати книгу, гармонійно поєднувати візуальний ряд із текстовим. Думка художника не мала бути голоснішою за слова письменника, тому «декоративність» елементів і надто складні візуальні образи сприймалися в книжковій графіці як несмак.
Тож, ілюстрування книжок мало допомагати читачу краще сприйняти текст, відчути атмосферу книги, звернути увагу на ті дрібні деталі розповіді, на які спочатку можна не звернути увагу. А також, що важливо – зацікавити аудиторію в книзі, зробити її більш привабливою та актуальною.
-
Чому не всі шістдесятники – дисиденти?
Зазвичай приналежність митця до періоду шістдесятих одразу викликає асоціації з дисидентством і опором владі. Хоча багато представників інтелігенції і справді не підтримували ті чи інші дії влади, або й систему загалом, однак далеко не всі вступали у відкриту конфронтацію. Інколи цьому заважав страх, але часто – й бажання поліпшувати та вдосконалювати устрій, що було складно робити в ув’язненні.
Багато з митців 1960-х обирало «тихий» опір, який проявлявся не в активних політичних жестах, а в альтернативних підходах до філософії та естетики мистецтва.
-
Що робить художник-постановник у фільмі?
Фігура художника-постановника в кіновиробництві часто недооцінюється. Фактично, це та людина, яка допомагає перекласти сценарій з текстової мови на мову візуальну. Він чи вона розробляють декорації (від ескізів до фізичного втілення та роботи з матеріалами), шукають кращі місця для зйомок, рисують розкадрування до фільму зі вказівками оператору що і як знімати. На художнику-постановнику знаходиться також і візуальне дослідження різних періодів і культур, щоб у кінострічці не було історичних помилок.
-
Як стиль життя інтелігенції відрізнявся від життя інших людей?
Насправді, якщо звертатися до творчого кола Якутовичів, то неможливо говорити про якийсь особливий «богемний» стиль життя. Підходи до побуту варіювалися залежно від конкретних людей, однак певна риса ставлення до свого мистецтва об’єднувала усіх їх. Вони сприймали свою діяльність саме як роботу, щоденну працю, у якій потрібно постійно самовдосконалюватися, вивчати нове та відповідально підходити до результату. Тобто, це був підхід, далекий від гедонізму.
-
Чому більшість українських митців – маловідомі?
Багато факторів заважали українським митцям пробиватися до інформаційного простору: це і власне небажання публічного життя, і робота «для себе» чи «в стіл», і цензурні обмеження, і комплекс меншовартості порівняно з «закордонним». Одним із найпотужніших чинників також було невміння діячів культури працювати з митцями: фактично, як тільки художник зникав з публічного простору, тема його творчості переставала підтримуватися й цікавити інших, перш за все – професіоналів галузі.
-
Що особливого в мистецтві Якутовичів?
Творчі доробки родини Якутовичів увібрали в себе дуже різні епохи розвитку українського суспільства: від середини ХХ століття і аж до наших днів. Їхнє мистецтво не замикалося на естетичній складовій, натомість воно підіймало актуальні теми кожного періоду, а також закладало роздуми щодо майбутніх проблематик. Таким чином, роботи Якутовичів виходять за рамки того, що прийнято називати мистецтвом, і підіймають ряд важливих питань у сфері суспільства, політики та культури.
-
Навіщо знати художників і вивчати їхнє мистецтво?
Хоча відповіді можуть бути і складнішими, однак митці виступали тими людьми, які слухали та споглядали, що відбувалося в суспільній думці та у соціумі в цілому, а згодом аналізували різні ситуації у своїх роботах і реагували на них у різний спосіб. Тому знайомство з художніми рефлексіями – це чудовий спосіб подивитися у дзеркало суспільства й вже на основі власних вражень і досліджень сформувати свою картину навколишнього світу.
-
Навіщо книжкам ілюстрації?
