Візуальність і музика

Особисті історії Yakutovych Academy: текст французької композиторки Беранжер Максімін-Якутович про свого чоловіка, художника Антона Якутовича

Кадр із відео 'Будьмо' Антона Якутовича в рамках сольного турне Беранжер Максімін у США. 2009

Був сонячний ранок на півдні Франції. Я сиділа на терасі кав’ярні, а люди навколо рухалися так повільно, наче всі вони – лише нереальні, розмиті силуети. Чи мені все це марилося? Кілька тижнів пройшло в очікуванні, відчаї, томлінні такому сильному, що я була водночас виснажена, трохи нервувала та неймовірно раділа, що довгий шлях нарешті добігав кінця. Антон потребував деякого часу для отримання свіжої візи в Україні та повернення назад у Францію. Я дивилася на годинник у мобільному – він мав скоро приїхати. А далі я побачила, як він з’являється. Нарешті він був тут, тінь у контражурі через дорогу повільно набувала форми, коли він підходив до мене, у своєму чудовому білому костюмі. Тоді я згадала слова Далі: залізничний вокзал Перпіньяна був справді центром всесвіту в той момент

Кадр із відео "Будьмо” Антона Якутовича в рамках сольного
турне Беранжер Максімін у США. 2009

Антон прилетів із Києва до Тулузи, звідки на світанку поїхав на швидкісному поїзді до Французької Каталонії. Сонце робило наші тіла нерозривними та примагніченими одне до одного, ми говорили й говорили – нетерпляче, так, ніби зовсім скоро ми знову маємо стати відокремленими, ніби лишилося мало часу, а навколо фізично відчувалася хмаринка слів, які кружляли поряд з нами наче схвильовані комашки. Ми прийшли до моєї квартири біля консерваторії, лишили багаж і купу рулонів графіки й живопису, які він привіз із собою, та спустилися до площі Сент-Джон – нашого улюбленого місця в Перпіньяні. Ще досі був ранок і свіже повітря підіймало наші тіла до абсолютного максимуму відчуттів. Тоді ми возз’єдналися остаточно – на цьому ж місці, через два місяці, він запропонував мені одружитися.

Ми зустрілися у березні 2001 року під час мистецької резиденції, яку організовував та проводив наш спільний друг Сергій Волконський: він запрошував молодих художників і композиторів до колаборацій з ним та зі студентами місцевої школи мистецтв. Результати експонувалися на груповій виставці в історичній точці біля іспанського кордону. Ми з Антоном одразу ж сподобалися одне одному, а наша перша розмова була присвячена Говерлі. Я пам’ятаю, як Антон здивувався й захопився, коли я розповіла, що дивилася документальний фільм про цю гору за кілька днів до цього та бажаю побувати на ній, що хотіла б поїхати й записати різні звуки серед тих містичних пейзажів – він був справді приголомшений, що я знаю ті місця.

Ми так і не зробили цього, не відвідали Говерлу, але це була перша наша розмова, яка поєднала нас і стала символом взаємної пристрасті. Для Антона приїхати до Франції було схожим на подорож до іншої галактики, що я сповна усвідомила тільки згодом, коли вперше зійшла з літака в Києві наступної зими. Наш перший поцілунок відбувся за переглядом фільму Пітера Грінвея «Інтимний щоденник», у міському кінотеатрі під час тієї ж резиденції. Це було надзвичайно символічним для нас, двох молодих митців – такі знаки надавали силу для існування.

Деякі пари мають свою «пісню кохання», ми мали власний «фільм кохання». Ми дивилися його кілька разів, тепло укутані у шотландський плед, який віддала нам мама Ольга, у нашому Маленькому Богемному будинку (як ми зазвичай його називали), затишному паризькому коконі – лише п’ять хвилин від Монмартра та майстерні нашого друга Сергія Чепика, якого ми нескінченно відвідували. Наш кокон, де Антон працював кілька перших місяців по приїзду, і який став моєю постійною студією, коли він оселився у власному робочому приміщенні на енільмонтані. Ми переїхали до Парижа після короткого проміжку часу, який провели в Києві працюючи над спільною аудіо- візуальною інсталяцією в майстерні Мами та Тата – це було проспонсовано Французьким Інститутом. Врешті-решт, «Анаморфоз» став єдиною справжньою мистецькою колаборацією між нами за тринадцять років подружнього життя. Однак наша співучасть ніколи не припиняла свій розвиток, а в повсякденному житті приймала форми як партнерства, так і тісного й глибокого братерства.

Кадр із відео 'Будьмо' Антона Якутовича в рамках сольного турне Беранжер Максімін у США. 2009

Кадр із відео "Будьмо" Антона Якутовича в рамках сольного
турне Беранжер Максімін у США. 2009

Ми надихалися одне одним і нашою простодушністю, коли тільки переїхали до великого Парижа – те наше життя було прекрасним, повільним і наповненим коханням, ми часто згадували його як «джерело» майбутнього. Тоді ми разом дорослішали, я читала йому англійські переклади французького автора Філіппа Соллерса, який писав про Сезанна та Матісса – ми лежали в ліжку й курили, пили вино, а Антон спостерігав за мною, як за постійною моделлю для його живопису, вивчав мене під кожним кутом; а я слухала, як він захоплено розповідав про історію мистецтв.

У Парижі ми існували наче в петлі, яка замкнулася на самій собі, або радше натхненно рухалися спіраллю – й поверталися до життя, що відбувалося з багатьма митцями і до нас, які жили в повному блаженстві. Візуальне мистецтво було цілком новим для мене, наче широко розчинені двері, які вели до безмежного світу можливостей і ставали все більш привабливими, коли ми відвідували багато виставок по всьому світові: у Парижі, Лондоні, Іспанії, Італії, Нью-Йорку, Вашингтоні, Брюсселі, Лозанні, Нансі, Страсбурзі, Римі, Флоренції – кожне місто по-своєму захоплювало.

Антон не знався на конкретній і акусматичній музиці або комп’ютерних композиційних техніках – ті практики, які я опановувала в консерваторії кілька років до того. Коли ми розпочали стосунки, я тільки випустилася з консерваторії та була занурена в експерименти зі звуками, знаходила власний підхід. Ми швидко знайшли спільне підґрунтя в методах і історії та побудували мости між мистецтвом і слухом/поглядом, складні зв’язки між фігуративом і абстракцією. Узявши за перший зразок Пікассо та його сучасників як яскраві приклади, ми прояснили спільні ідеї про класицизм і модернізм, академізм і справжні їхні нововведення.

У дивному поєднанні ломаної англійської та жестів, ми розмовляли про дуже тонкі деталі та підживлювали наші дискусії власними замальовками й актуальними роботами. Саме тоді Антон розпочав серію рисунків про мистецтво слухання та його середовище, тоді ж він почав малювати свої «сцени». Завдяки таким роботам, як «Хустинка», «Мушля», «Елеонор» або «Дзвін» він конкретизував ідеї, що ми обговорювали протягом наших спільних досліджень. Навіть якщо це ніколи не було чітко проговорено, зокрема через відсутність послідовних критичних текстів щодо творчості Антона, із часовою дистанцією стає очевидним: всі його роботи – це картування думок у його свідомості, розмиття кордонів між реальністю та уявністю образів через візуальні та звукові пейзажі; це захоплення ефемерних моментів через дуже суб’єктивний погляд.

У мистецтві він відтворює думки завдяки самобутнім поєднанням портретів, натюрмортів і ефектів, які утворюють особистий образ шляху, коли думки набувають форму в твоїй голові, навіть якщо ти не можеш пояснити їх. У нас це спільне. Щодо мене, акустичні твори, наприклад «Будьмо» (я зробила його зі звуків, що записала в київській майстерні Мами та Тата), або «Тріскання», де я зміксувала природні записи з дачі в Григорівщині з нашими близькими друзями (це було найулюбленішим місцем відпочинку), або ранній «Trix Sistra» зі звуками вечірок у Києві та зразками традиційних застільних пісень – все це відтворює наш підхід.

Коли ми все більше заглиблювалися в процес, збагачені актуальним мистецтвом зразків Гоппера, Гокні, Гьорста, Барні, Віоли, Калле та Фабра, яких бачили в Нью-Йорку, Вашингтоні чи Європі, ми поєднували дуже інтуїтивні та природні компоненти з нашими автобіографічними елементами. Париж і Західна Європа були місцем, де Антон міг віднайти себе, розпочати з лінії старту – так само і для мене, адже тут ми почувалися вільними стати тими, ким хотіли бути.

У дев’яти персональних виставках у Лондоні з 2004 до 2012 року, у галереї Ірини Ємцевої «Peace and Colour», яка залишалася основним майданчиком, Антон експонував особисте бачення навколишнього світу через автобіографічні сцени. Він був трохи розчарований мистецтвом Сходу та роботами його батьків і друзів родини – тобто, він так думав, але фактично тільки хотів знайти власний шлях. Відокремлення себе від того, чому вчився, було парадоксальним методом, який особисто я завжди знаходила вкрай цікавим – адже він все одно звертався до минулого. Це те, що прояснює його підхід, цей парадокс. Ті моменти сумнівів, зокрема за кілька років до його смерті, були б тільки коротким проміжком часу, якби життєвий шлях так різко не обірвався. Попри трагічні обставини, за яких він нас полишив, ці епізоди не перекривають нескінченну та захоплену роботу в майстерні.

Мені було б так цікаво споглядати його розвиток упродовж років, бачити, як він продовжує вирішувати власні протиріччя, грається з ними – щоб рухатися далі. У нього на це елементарно не вистачило часу. Що, якби він переніс свої практики до скульптури чи кераміки? Якби він продовжив працювати над натюрмортами і відео-артом по типу, як він робив три дванадцятихвилинні відео для мого сольного туру в США? Якби він змінив ракурс від панорамних сцен до більш наближених або мікроскопічних об’єктів, як він планував для проекту? Він також бажав повернутися до робіт на зім’ятому папері – такі серії він робив у Києві та протягом перебування в Іспанії ще до того, як ми зустрілися.

У Лондоні Антон віднайшов ринок збуту, де художники все ще дуже поважалися та їхні роботи оцінювалися з великою уважністю. Він був задоволений можливістю працювати як із приватними колекціонерами, так і з агентами від значних британських компаній, які приділяли увагу його персональним виставкам нарівні з великими аукціонними домами на кшталт Сотбіс або Крістіс – без жодного снобізму. Так Антон знайшов найліпше середовище для його фігуративного мистецтва. Я впевнена, що його роботи з часом будуть отримувати все більше й більше глядачів. Вони були такими перспективними та надавали можливість побачити майбутнє в оптимістичному ключі.

Шкода, що плинність часу працювала проти нього, все мало бути повільнішим для такої перфекціоністської та неспокійної душі. Йому потребувалося бути куди поблажливішим до себе. Творчість Антона все ще знаходилася на початковій стадії, однак мала зростати надалі. Для мене є безсумнівним, що ці картини, наївні на перший погляд, мали б стати потужнішими та чуттєвішими з роками. Чим більше він працював, чим більше проймався митцями його покоління з інших частин світу, тим більше й швидше він розумів (хоча й залишався надкритичним і вимогливим до себе) якості, які беззаперечно супроводжують величні справи життя.

Запах скипидару, Антон покусує кінчики своїх пензлів і перевіряє результат роботи, відступивши кілька кроків від полотна, вдягнений в улюблену сорочку кольору хурми, вже брудну від плям фарби – спецодяг, у якому він завжди в майстерні, – його окуляри спустилися на кінчик носа; тут він проводить двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Антон завжди казав, що він трудоголік, і передав це мені – дякую йому. Я навчилася дисципліні в невблаганній рутині саме від нього і слідую цьому й зараз.

Кадр із відео 'Будьмо' Антона Якутовича в рамках сольного турне Беранжер Максімін у США. 2009

Кадр із відео "Будьмо” Антона Якутовича в рамках сольного
турне Беранжер Максімін у США. 2009

Він любив безпосередній контакт із полотном, тільки інколи робив ескізи перед роботою. Він записував свої ідеї на папері тільки в випадку, коли це затребувала невпевнена комісія або якщо потрібно було дотриматися певних вимог. Якби там не було, Антон постійно перебував стовідсотково в стані роботи та залишався рідко задоволеним. Але я бачила, як він переживає справжні моменти просвітлення, коли, вже після накладання останнього шару «насипу», він починав щось розуміти, наче якась неясна таємниця раптово розкрилася перед ним. Щаслива небагатослівна людина, яка насолоджувалася життям і розмовами, однак говорила так мало про свою внутрішню боротьбу.

Улюбленим художником Антона був де Латур і особливо Рембрандт, він був занурений у дослідження в майстерні та таким чином наближував до себе зовнішній світ. Він із задоволенням копіював роботи майстрів (як хобі), а на тлі звучали рок-гурти шістдесятих і сімдесятих років. Мій чоловік обожнював музику. Ми часто відвідували концерти та театральні постановки в Парижі. Саме так він навчився розмовляти французькою й англійською – все на слух. Час, який ми провели разом, був фантастичним. У житті Антон був легкою й відкритою людиною, вмів розмовляти з партнерами по бізнесу та знав, чого саме він прагне у професійному плані. Зазвичай він розмовляв із ними спокійним тихим голосом, однак доволі твердо – завдяки родинній репутації він отримав впевненість у собі.

Антон Якутович провів власне життя спостерігаючи за світом із ніжністю та ставленням дитини, для якої життя – це величезний пазл, де кожна частинка може доповнити іншу. Він бачив світ як систему та був щасливий бути її частиною. Він залишив по собі дивовижний і вимогливий слід. Яке свято для споглядача, чиї душа та свідомість завжди насторожі.

Беранжер Максімін народилася у віддаленій французькій колонії на острові Реюньйон в Індійському океані. У п’ятнадцять років вона разом із батьками переїхала на південь Франції. Там Беранжер почала виступати у якості вокаліста в місцевих групах, а згодом продовжила навчання акусматичній та інструментальній музиці під керівництвом композитора Деніса Дюфура в Консерваторії Перпіньяна. Вперше професійно займатися музикою Беранжер почала в Парижі, а в 2002 році вона переїхала туди назовсім. Із 2002 до 2007, під час роботи асистентом директора в організаціях “Motus” (проведення концертів і лейбл у Парижі) і “Futura” (Міжнародний фестиваль Акусматичного мистецтва, Кре, Франція), вона розпочала творчий шлях незалежного композитора. Насправді кар’єра Беранжер «запалала» завдяки Джону Зорну та його лейблу “Tzadik” (США), на якому було видано перший альбом композиторки “Tant Que Les Heures Passent” у 2008 році. Під час роботи в приватній студії, Беранжер Максімін розвинула власний підхід до електроакустичної музики, створюючи щільні композиції з ефектом присутності та безпосереднім впливом на слухача. У чотирьох альбомах, які викликали міжнародне зацікавлення, вона розкрила міксування непорівняних звуків, які поєднували деталізацію, нестриманість і ліричність разом із цифровим матеріалом та мовою складних відтінків. Беранжер Максімін виступала на різноманітних заходах і фестивалях по всьому світу та видала на лейблі “Tzadik” альбоми й композиції. Пізніше вона погодилася на пропозицію продюсера Крейга Леона взяти участь у перезапуску його лейблу “Atlas Realisations” (Англія) з п’ятьма електроакустичними серіями “Frozen Refrains”, які вийшли на вінілі влітку 2017 року.

Антон Якутович народився в 1975 році в Києві. З дитинства займався живописом і графікою, відвідував Художню школу. У дев’яностих роках почав їздити на закордонні резиденції та виставки разом зі своїм батьком Сергієм Якутовичем. Під час перебування в Іспанії познайомився з майбутньою дружиною, французькою композиторкою Беранжер Максімін. У 2002 році остаточно переїхав із Беранжер до Парижа. Стиль, у якому працював Антон, можна охарактеризувати як «магічний реалізм»: художник відтворював реальність крізь призму химерних, часто стилізованих образів. «Мої персонажі існують не стільки для втілення людських властивостей, скільки для передачі скульптурності», – писав Антон про свою творчість. Якутович багато співпрацював із європейськими галереями, зокрема лондонською «Peace and Color». Наприкінці 2013 року на короткий час повернувся до Києва, де помер від хвороби в 2014-му.