СВІТЛА, СИЛЬНА, ТАЛАНОВИТА

«Світла, сильна, талановита, кохана...» — так говорив Сергій Якутович про художницю Ольгу Дьоміну, яка у 1970-х роках погодилась стати його дружиною. Дмитро, його молодший брат, згадує Олю як душевну та теплу жінку, обдаровану і вимогливу до себе мисткиню. Ця вимогливість була властива художниці ще з дитинства: вона згадувала, що дівчинкою, окрім уроків, встигала відвідувати ще й музичну школу та художню студію. «...Усе давалось легко й радісно». Такою ж, легкою, простою та водночас сильною Оля залишилась і в пам’яті родини та близьких Якутовичів.

Мисткиня народилась у Нижньому Тагілі (Росія, Урал) 1-го вересня 1950-го року. Її батько був металургом, у роки Другої світової війни гартував танкову броню, згодом став головним інженером. Індустріальне місто великою мірою визначило і життя родини Дьоміних: Оля згадувала, що кожен день починався із «заводського гудка». І в цьому «трудовому ритмі» вона прожила все життя.

Ще за часів навчання у середній школі, художниця почала захоплюватись російською літературою. Її викладала Ольга Нестерівна Овчинникова, яку Оля згадувала з великою вдячністю:

Ольга Якутович. 1970-ті.
Фото з архіву родини

Як зараз, бачу її очі за скельцями окулярів — показна суворість не могла приховати безмежну відданість своїй професії. Скільки ж бо вона переносила нам репродукцій картин, скільки було розмов на мистецькі теми!

Інтерв’ю Ольги з Тетяною Федоровою, «Друг читача», 7 вересня, 1989 рік / Абсолютний слух часу. Альбом / Передм. М. В. Матіос — Київ: Грамота, 2008. – С. 127

Ольга Нестерівна, до речі, дозволила Олі розмалювати кабінет літератури фарбами, і навіть не обмежувала її у виборі теми: «Ось фарби — малюй, що заманеться!». Тепло згадувала мисткиня і керівника художньої студії, яку вона відвідувала в дитинстві та юності. Він заохочував її розвивати власне бачення світу. Такими ж гарними вчителями для Олі були і викладачі Московського поліграфічного інституту — вони навчали студентів як передати простір, час та об’єм.

Ольга Якутович.
Ворожка, 1990-ті, пастель

Ольга Якутович.
Серпень, 1992, автолітографія

Адже що таке книжкова ілюстрація? Це, власне, простір аркуша, де розігрується дійство. Завдання художника — опанувати цей простір

Інтерв’ю Ольги з Тетяною Федоровою, «Друг читача», 7 вересня, 1989 рік/Абсолютний слух часу. Альбом / Передм. М. В. Матіос. — Київ: Грамота, 2008. – С. 127.

Сергій та Ольга познайомились на початку 1970-х, у Московському поліграфічному інституті, де вони навчались на факультеті художнього оформлення.

Я зустрів Олю в коридорі інституту, освітленому грудневим сонцем, і в його променях пливла дивовижно струнка і золотокоса дівчина. “Ось іде моя майбутня дружина”, — подумав я і закохався відразу й назавжди. А потім… потім розпочався наш роман, який тривав, здається, усе наше життя. З усіма атрибутами, сімейного, творчого, повсякденного життя

Якутович С. Ольга / Сергій Якутович // Абсолютний слух часу / Сергій Якутович. – Київ: Грамота, 2008.—С. 146

Ольга та Сергій Якутович. Фото з архіву родини

У Московському поліграфічному на факультеті художнього оформлення в той період викладали колишні студенти Вищих художньо-технічних майстерень. Цей навчальний заклад, відомий під назвою ВХУТЕМАС, проіснував всього шість років, з 1920-го по 1926-й роки. За цей час він став місцем, де розгорнулась мистецька діяльність, зокрема, таких представників радянського авангарду, як Василь Кандинський, Володимир Татлін, Ель Лисицький та Олександр Родченко. Викладачами Олі, які стали для мисткині справжніми менторами, були графік та живописець Павло Захаров та художник книги Андрій Гончаров. У ВХУТЕМАСі Захаров був учнем Петра Мітурича, а Гончаров — Володимира Фаворського. В цьому ми можемо помітити прояв дивної (і тому чарівної) пов’язаності родини Якутовичів — художник Май Мітурич-Хлєбніков, син Петра, був близьким другом Георгія, а Фаворського Якутович-старший вважав своїм вчителем.

Сергій не закінчив навчання в Москві через загострення туберкульозу, і в 1973-му році повернувся до Києва. Ольга також переїхала за ним, недовго пропрацювавши в Мінську у видавництві «Беларусь». Їхнє листування цього періоду сповнене ніжної турботи та, водночас, болючої туги:

Коханий мій, рідний! Які ласкаві в тебе листи… Мені сниться синій-синій берег. Коханий… Біле місто, і величезні білі сходи. Сумно дуже. Якимось чином вдається гарно складати екзамени… Обнімаю тебе ніжно, і сильно сумую. А доводиться думати про якісь інші речі. Твої листи як сни. А ти — живий, рум’яний, веселий, зі сяючими очима, зовсім іншими словами — залишився десь дуже далеко

10-го лютого 1975-го року у пари народиться син — Антон. «Це ім’я хлопчика мені дуже подобається. Музичне. Як дві струни — Ан–тон», — Оля коротко зазначить у листі.

Ольга Якутович. Літо. З серії «Пляж», 1990-ті, автолітографія

Ольга Якутович. З серії «Пляж», 1990-ті, пастель

З листа Ольги до Сергія, початок 1970-х. З архіву родини

Вона жила, віддаючи себе нашому синові, мені, рідним, близьким, оточенню, своїм глядачам і читачам. Віддаючи себе — собі, тому що чітко усвідомлювала свою місію в цьому житті...

Якутович С. Ольга / Сергій Якутович // Абсолютний слух часу / Сергій Якутович. – Київ: Грамота, 2008.—С. 146

Малюнки Ольги Якутович з листів до Сергія. 1970-ті, кулькова ручка

У 1976-му році київське видавництво «Веселка» запропонувало Ользі оформити збірку байок Льва Толстого «Мурашка та голубка», і вона погодилась. Над книгою мисткиня працювала в Будинку творчості художників «Палагна», де відбулось ще одне важливе для розвитку її творчості знайомство — з російським графіком Валерієм Алфієвським. Оля згадувала, що саме він сказав їй: «Крім ілюстрацій, Олю, існує ще й рисунок. Ти повинна якомога більше йому приділяти увагу». Через декілька років художниця розпочала роботу над однією з найважливіших тем її життя — ілюстраціями до творів Олександра Пушкіна. Першою книгою, що вона оформила для видавництва «Веселка», стала «Повісті Бєлкіна» (1988). Оля сама обрала цей твір, оскільки, за її згадкою, вона буквально «хворіла» ним, і запропонувала власну ідею видавництву. Спочатку мисткиня виконала ілюстрації в своїй улюбленій техніці — акварелі. Проте результат її не задовольнив. На думку Ольги, їй не вдалось передати «чистоту та прозорість, іронію та дивовижну простоту», властиві Пушкінській прозі. Тоді художниця звернулась до офорту — техніки, в якій працював Сергій — і саме необхідність утвердити власну майстерність в цій сфері надала Ользі сил закінчити цю роботу.

Ольга Якутович. Ілюстрації до твору Олександра Пушкіна «Панянка-селянка» (цикл «Повісті Бєлкіна»), 1980-ті, акварель, кольорова туш

Ольга Якутович. Ілюстрація до твору Олександра Пушкіна «Повісті Бєлкіна», титул, 1988, офорт

Навесні 1981-го року Ольга та Сергій стали учасниками виставки «Графіка», яка відбулась у Виставковому залі Київської організації Спілки Художників УРСР. Разом з роботами Якутовичів там експонувались твори ще трьох графіків: Ігоря Вишинського, Олександра Возіянова та Анель Толкачової. Один з відвідувачів виставки, особу якого, на жаль, неможливо встановити, у книзі відгуків написав: «Нарешті порвали бар’єр і з’явилась графіка».

На тій виставці творчість Ольги була представлена, зокрема, серією «Сенеж», виконаною у техніці офорту з використанням м’якого лаку, над якою мисткиня працювала протягом 1979-1980-х років (У 1979-му році Оля вступила до Спілки художників СРСР, тож з того часу мала змогу частіше працювати в Будинках творчості, зокрема і в «Сенежі», що знаходився в Московській області). Відомий український мистецтвознавець Леонід Владич на обговоренні виставки зазначив:

Ольга та Сергій Якутович з афішею виставки «Графіка». Київ, 1981. Фото з архіву родини

Малюнки Ольги Якутович — це щоденний побут, який її оточує, я б навіть сказав, її особистий побут. Її малюнки, окрім того, що це її побут, — це частина біографії, серця, почуттів художниці… Дуже цікаво розкривається Ольга Якутович у пейзажах. Природа в її пейзажах одухотворена, людська, я б навіть сказав, персоніфікована. Це живі люди, а не дерева...Це те, що називається живим, повсякденним, але дуже значним поняттям — щирістю. Речі, які показує Ольга Якутович за мотивами літературних творів, вже сам відбір творів, говорить про те, що тут присутня чистота почуттів, яка властива автору. Це “Білий пудель” [Олександра Купріна], “Муму” [Івана Тургенєва]. Це літературна вистава, а не виставка. Це “Художник і книга”, “Дитинство Микити” [Олексія Толстого]. У цих аркушах також любовне, дуже точне ставлення не тільки до образів персонажів, героїв, а й до їхнього побуту. Це традиції російської школи книжкової ілюстрації

Документи про проведення виставки художників-графіків І. Вишинського, О. Возіянова, А.Толкачової, С. Якутовича, О. Якутович, що відбулась 31-го березня 1981 р. Фонд 986, опис 1, справа 523. ЦДАМЛМ України

У Олі було декілька улюблених художників. Вона захоплювалась роботами російського графіка Дементія Шмаринова. Джерелом натхнення для неї також була творчість живописця та художника книги Олега Пахомова. Великого значення художниця також надавала роботам мистецтвознавця Волі Ляхова, який розробив власну концепцію книжкового оформлення і був завідувачем кафедри художньо-технічного оформлення друкованої продукції Московського поліграфічного інституту саме в той період, коли Ольга там навчалась. За згадкою Сергія, художниця розуміла і цінувала світове мистецтво, і, опиняючись у Парижі, кожного разу відвідувала Лувр.

У 1994-му році японське видавництво «Fukuinkan Shoten» запрошує мисткиню до співпраці, і вона погоджується. У період з середини дев’яностих до середини двохтисячних Оля не лише ілюструє низку книжок за мотивами слов’янських казок, а і навіть стає авторкою текстів деяких з них. Її легкі та світлі ілюстрації, створені аквареллю та кольоровими олівцями, швидко знайшли своїх шанувальників в Японії. Велика кількість її робіт наразі знаходиться в Токійському національному музеї.

Ольга Якутович. Ілюстрація до книги «Козак серед снігів», серія «Українські пісні про кохання», видавництво «АШШЕТ», Париж, 1992, кольорова літографія

< >

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Червоний клубочок», авторка тексту — Ольга Якутович, видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 1996, кольорові олівці, акварель

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Червоний клубочок», авторка тексту — Ольга Якутович, видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 1996, кольорові олівці, акварель

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Червоний клубочок», авторка тексту — Ольга Якутович, видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 1996, кольорові олівці, акварель

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Я — кіт!», авторка тексту — Ольга Якутович, видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 2003, кольорові олівці, акварель

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Кривенька качечка», видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 1994, кольорові олівці, акварель

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Кривенька качечка», видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 1994, кольорові олівці, акварель

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Я — кіт!», авторка тексту — Ольга Якутович, видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 2003, кольорові олівці, акварель

Ольга Якутович. Ілюстрації до книги «Я — кіт!», авторка тексту — Ольга Якутович, видавництво «Fukuinkan Shoten», Токіо, 2003, кольорові олівці, акварель

Вона любила дітей і відразу знаходила з ними спільну мову. Узагалі вона була скрізь своя — з дітьми, старими, ровесниками, молодими… — завжди залишаючись собою і споглядаючи все немовби збоку… Усе, що вона робила, було просто й гарно. І це було зрозуміло всім: близьким і колегам, глядачам і читачам різних країн і континентів. Ця риса найяскравіше відтворилася в її останніх книжках для дітей, виданих у Японії, які користуються там успіхом і визнанням

Якутович С. Ольга / Сергій Якутович // Абсолютний слух часу / Сергій Якутович. – Київ: Грамота, 2008.—С. 146

Для Сергія Оля була «найціннішим подарунком» у його житті. У листах 1970-х років він називав її «Лу» або «Оле-Лукойє» (за назвою персонажу творів Ганса Крістіана Андерсена, котрий показував дітям сни). Ольга була його музою: у роботах Сергія часто присутні жінки, які схожі на його дружину. Тож її смерть у 2008-му році від раку стала для нього справжнім ударом. З того часу Сергій сповільнив темпи своєї роботи, значно обмежив коло спілкування та кількість мистецьких проектів.

Сергій Якутович.
Оля і я, 1986, офорт

Ольга Якутович, 1970-1980-ті.
Фото з архіву родини

Для мене смерті немає. І ті, хто відходять від нас, усе одно залишаються з нами, вони для нас — живі. Тільки щось змінюється у наших стосунках. Напевно, з’являється більше відповідальності перед ними — за своє життя, свої вчинки…

Сиджу на кухні. Сорок днів, як поховав Олю. Сиджу один — згадую молодість… Тільки-но телефонував син із Парижа, може, ще зателефонує хтось із друзів…
Де ти, “Покоління Київського вокзалу”?...

Якутович С. Без назви / Сергій Якутович // Абсолютний слух часу / Сергій Якутович. – Київ: Грамота, 2008.—С. 257

Сергій Якутович. Очікування, 1990-1999, живопис

Ольга Якутович. 1970-ті. Фото з архіву родини

Текст цього епізоду великою мірою базується на інтерв’ю Ольги Якутович з Тетяною Федоровою, «Друг читача», 7 вересня, 1989, що було надруковано у книзі «Абсолютний слух часу», виданої київським видавництвом «Грамота» у 2008–му році.

На графічний факультет Георгій Якутович пішов, зокрема, через дальтонізм.