Покоління
Київського вокзалу

03 Березень 2018
Балтика. 1980-ті
Фото Сергія Якутовича

Це покоління українських художників сміливо можна назвати невписаним у історію. Або позачасовим. Або «Поколінням Київського вокзалу», як окреслили його Сергій Якутович і Тіберій Сільваші. У будь-якому разі, згадок і інформації про людей цього кола надзвичайно мало.

Історія покоління Київського вокзалу розпочинається ще в шістдесятих у знаковому місці – РХСШ або просто «художня школа». Там зародилася група друзів, які згодом стали «засновниками» київського гіперреалізму: Сергій Базилєв (Базіль), Сергій Гета (Гетон), Сергій Шерстюк, а трохи осторонь – і Сергій Якутович. Через кілька років, у сімдесятих, кожного з молодих авторів доля різними шляхами привела до Москви, де митці «злилися» з іншими напрямками радянського гіперреалізму, однак зберегли власне бачення його засад і принципів.

Ольга Якутович. 1980-ті
Фото Сергія Якутовича
Сергій Якутович. Погляд №1. Жінка
З серії «Esse Homo»
1984, офорт

Гіперреалізм для цього покоління – не просто стиль написання своїх картин. Він далекий і від американського предметно-рекламного «батька», і від футуристичних або фантастичних сюжетів «гіперу» інших регіонів Радянського Союзу. Для київських художників їхня творчість стала другим виміром власного життя, застиглими перформансами богемно-розгульного побуту. Вони фіксували на картинах себе, своїх друзів і подруг, алкогольні посиденьки та літні подорожі до Криму. Мріяли про паралельний світ, вільний від реалій тих десятиліть, і утверджували його за допомогою таланту. А найбажанішою аудиторією для них були вони самі.

Cергій Якутович. Ілюстрація до роману
Олеся Гончара «Перекоп»
1987, офорт, акварель

Базіль, Гетон і Шерстюк – живописці. Якутович – графік. Для останнього гіперреалізм мав радше ідейний зміст, аніж втілювався у формі. Наприклад, якщо Сергій ілюстрував книгу по «Петру І», то просив друзів зображувати сцени з роману Олексія Толстого; якщо зображував «Трьох мушкетерів», то приятелі сина Антона перевдягалися в героїв і брали до рук шпаги. Все це знімалося на фотослайди, які потім і слугували основою для гравюр.

Сергій Якутович у майстерні. 1990-ті
З архіву родини Якутовичів

Зв’язок слайдів і покоління Київського вокзалу – нерозривний. Саме фотоматеріал допомагав художникам того періоду фіксувати реальність і згодом на її основі створювати її власний варіант. Також це дозволяло звертатися до «повільної» творчості, розтягувати емоції від певних подій. Наприклад, за словами Базіля, щорічні поїздки до Криму влітку з друзями надавали вражень і натхнення для творчості на довгий час. І це не тільки про «душевний» стан – а й про величезні коробки зі слайдами, які потім використовувалися для нових картин протягом року.

Сергій Якутович. Між хрестами
1990, офорт

Цей помірний, виважений і доволі ідеалістичний темп творчості супроводжувався для художників визнанням і зацікавленістю в їхньому мистецтві. Вони дуже швидко стали відомими у культурних колах, почували себе затребуваними та актуальними. У такій ситуації злам системи в дев’яностих, цілковита зміна кон’юнктури та візуальної мови, втрата глядача та, відверто, тотальна бідність, яка спіткала художників, стали тим ударом, який відкинув творчі здобутки до стану «не на часі». За короткий період актуальне мистецтво стало пережитком минулого. Потрібно було переналаштовуватись на новий ритм – і набагато швидше, ніж побутовий перформанс фіксується на слайд, а той потім стає цілісною картиною. Однак власне злам і дав поштовх до саморефлексій – чого було дуже обмаль до цього, в роки успіху та визнання. Вже в листах до друзів початку дев’яностих Якутович осмислює зміни, аналізує своє життя і творчість. Не згасає увага до свого початку – покоління Київського вокзалу – і через багато років.

Балтика, 1980-ті
Фото Сергія Якутовича
Ольга Якутович. 1980-ті
Фото Сергія Якутовича
Сергій Якутович. Погляд №1. Жінка
З серії «Esse Homo»
1984, офорт
Сергій Якутович. Ілюстрація до роману
Олеся Гончара «Перекоп». 1987, офорт, акварель
Сергій Якутович у майстерні. 1990-ті
З архіву родини Якутовичів
Сергій Якутович. Між хрестами
1990, офорт

З рукописів Сергія Якутовича

До книги "Абсолютний слух часу", Київ, видавництво "Грамота", 2008 рік

Те, або ті, про кого хочу розповісти – знаю все життя. Свідоме або, точніше, усвідомлене. Тобто, мої друзі – це і я. Це наш час. Як сказав Конфуцій: «Час біжить? Біжите ви! Час стоїть…».

Адже історія нашого покоління – не час. Це пошуки відчуття себе в просторі. Час – стан нашої душі.

«Мы – межвременные» – писав Якутович у листі до Базіля на початку дев’яностих. Для нього це значило багато. По-перше, Сергій завжди намагався «відділитися» від часу свого батька – незмінного авторитету – і за допомогою цього знайти себе. По-друге, Якутович не вступав у жодні тогочасні художні групи (навіть тих самих гіперреалістів). А у його творчості переважало звернення до минулого (як у ілюстратора книжок), яке він постійно намагався поєднати з актуальними проблемами в станковій графіці. Все це створювало в Сергія відчуття анти-історичності.

«Как в прошедшем грядущее зреет,
Так в грядущем прошлое тлеет…»

Анна Ахматова «Поэма без героя»

Колись ми з Тіберієм Сільваші визначили назву нашому поколінню – покоління Київського вокзалу. Знаю, дуже добре, це відчуття – від’їзд з Києва. Передчуття оновлення, вирватися з рутини, біль, тривогу, прикрість і… надію на диво.

Мені здається – це почуття залишилося в нас назавжди. В усякому разі, в мене… «Вічний рух» моїх друзів, та й цілого покоління, народжене і успадковане від попередніх поколінь, які переживали власні складні часи, страшні часи, але які зберегли та передали нам духовну відповідальність.

Міграція – це, мабуть, найхарактерніше слово для київських художників 1970-1990-х років. Спочатку вони їхали в інші міста СРСР – у пошуках великих виставок, продуктивних видавництв і, звісно, однодумців. Потім все більше митців отримували дозвіл на відвідування закордону. Багато хто не повертався та облаштовувався в Німеччині, Франції або США. Особливо велика хвиля імміграції художників відбулася наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих. Для Сергія Якутовича ситуація стала доволі болісною: Сергій Чепик оселився в Парижі, Шерстюк постійно їздив до Нью-Йорку, а Базіль і Гетон залишилися жити в Москві.

За що? Перед ким?
За себе. Перед світом.

Як завжди, в мене це звучить пафосно та бароково. Хіба можна говорити про наше покоління, про друзів настільки пафосно та пишномовно? Можна. Настали часи. Так сталося, що зараз мені доводиться передивлятися все життя моє, і для того, щоб з мулу осілих літ проявилися деталі, найбільш вірні, щирі та ніжні, потрібно спочатку визначити віхи – про що ти хочеш сказати? Що було?

А був спочатку рух самопізнання та самовизначення. І кидки від одного до іншого, від однієї групи до іншої… Адже пошуки себе в світі – це пошуки друзів. Бо життя схожу на старовинну гравюру, де монах простромив «оболонку» та заглядає до «позамежного світу». Наше «дисидентство» народилося від гри всерйоз, від духа вільнодумства, від бажання створити «паралельний світ».

Наше покоління – діти інтелігентів, розчавлених системою; вже вільне, але яке живе в вакуумі…

Всі себе шукали не тільки в просторі, але й у своїй творчості. Це часто викликало між друзями багато суперечок. Наприклад, Якутович і Шерстюк більше зверталися до змісту (перший як книжковий ілюстратор, другий – як теоретик), тоді як Базіль і Гетон вважали форму первинною для мистецтва. Також Якутович був прихильником позиції, що мистецтво має бути актуальним і соціально- орієнтованим – він навіть активно використовував поняття «політична графіка». Інші з ним не погоджувалися, бо вважали цю ідею майже «комсомольською».

Цих, на перший погляд, цинічних та плейбоїстих хлопців вела самовідданість і неоглядність таланту. Точніше – богом даних здібностей, які з роками сформувалися в деяких у талант. Нескінченні ігри з самим собою народжували (мабуть від втомленості від цих ігор) страх самотності. Так з’являвся фетиш «дружба». У дружбі було все: і взаємна симпатія, і вірність ідеалам, і професійне суперництво; і догми, істини та ігри в «щось» і «про щось», народжені в нескінченних застіллях, посиденьках, поїздках. Це мушкетерське братство розповсюджувалося на творчість, життя та побут. Як чудово було жити в цьому паралельному світі, який ми створили на противагу реальному. Як прекрасно працювалося в цьому світі!

Виховували в собі та один в одному ідеалізм, життя з «відкритим заборолом». Це і є молодість, інфантильність, чистота. Все те, що зараз викликає світлу ностальгію…

Разом з цим, а це дуже суттєво, всіх визначав якийсь «уроджений» професіоналізм. Майже у всіх представників покоління Київського вокзалу професійні якості проявлялися дуже рано, зріли та розвивалися завжди й у всьому.

Однак суперечки щодо цілей мистецтва не могли стати на заваді дружбі – адже митці були один для одного й кращими глядачами, й найбільш прискіпливими критиками. Втрата однодумців поряд з собою лякала тим фактом, що мистецтво може втратити свою аудиторію, свого основного суб’єкта та об’єкта. Мабуть саме через це дев’яності стали критичними для покоління Київського вокзалу – вони вже були роз’єднані в просторі без шансу на нове возз’єднання. Те, що вони не мали фізичного місця для творчості, не дало їм змоги зафіксуватися в історії – на відміну від більш потужної «нової української хвилі», яка отримала незлічені простори – сквоти.

Здавалося, ми жили за висловлювання Бертольда Брехта «Дотримуйся форми, а зміст підтягнеться». І в творчості, і в житті все робилося добре та професійно, виразно. Різне було, але саме професійність (а я вважаю, що це стан душі художника, його відповідальність за те, що і як він говорить, а значить – живе) – основна риса розхристаного, легковажного, бонвіванського, на перший погляд, покоління Київського вокзалу. І ще – трагічність кожного. Що, втім, не є новим…

Київ – провінція. Так було завжди. І в цьому була його чарівність. Зараз Київ – столиця… Свіжі сили в мистецтві завжди були з провінції. Їхній спокушеній енергії завжди затісно в рідному місті – вони прагнуть до столиці, до іншого, «великого світу». Коли переїжджають – тиняються, але швидко все схоплюють. Прагнення «переплюнути» та «довести» столичних наштовхує їх на новаторство. Дає стимул до творчості та життя в ній. У цьому – яскрава риса Київського вокзалу.

Провінційність для Якутовича – слово без жодного негативного відтінку. Це синонім невпинних пошуків, у яких людина не застигає в одному стані. Це бажання змінюватися, ставати досконалішим і кращим. Тоді як риса «столичності» -– це ознака кінцевої точки, місця прибуття, звідки вже складно шукати альтернативні шляхи та нові відчуття. Також, коли Київ стає єдиною столицею, це є своєрідною метафорою – покоління Київського вокзалу досягло своєї кінцевої станції.

Що знайшли вони?

Не знаю, не нам про це судити. Хотілося б сподіватися, що знайшли вони «себе».

Що втратили ми?

Втратили таланти, втратили цілу та найяскравішу мету в нашому мистецтві й… найстрашніше – втратили друзів. А що втратили вони – не знаю.

Але ми втратили миттєву присутність яскравих, красивих і талановитих людей у нашому особистому та професійному житті.

Колись, вже років двадцять п’ять назад, прийшов до мене Максим Добровольський – як завжди недоречно, у позакласний час. Тоді я жив удвох із сином-першокласником, а він вже спав. Дружина була закордоном. Максим прийшов схвильований та чимось збентежений, було видно, що глибоко та всерйоз. Макс спитав:

Раптовий розподіл у тексті Сергія на «ми» та «вони» надзвичайно показовий. Новий простір, який утворюється в дев’яностих, змінює не тільки умови для творчості, але є сприяє новому розмежуванню серед покоління. Адже, як не парадоксально, тільки незначна частина покоління Київського вокзалу тепер асоціюється з Києвом.

«Коли ви, блін, станете геніальними,
коли почнете здійснювати вчинки більші
та кращі, ніж ви є зараз?»

Я відповів:

«Ніколи».

Ось так от… Я мав на це право. Тому що був одним з них… Іронія над собою – привілей інтелігентної людини. Якщо я не знаю, що я роблю – то я не знаю як це робити. Безумовно, природність у житті та мистецтві – це загострений артистизм.

Безумовно, їм володіли та володіють всі яскраві представники Київського вокзалу.

Невже раннє дозрівання, помножене на рефлексії плюс провінціалізм, плюс щирість «бути» – є талант? Невже особисте очарування зі знаком плюс або мінус – і є талант? А талант є трагедія в сучасному (будь-якому) світі…

І далі тим – зокрема Сергію Якутовичу, – хто перейшов зі статусу покоління Київського вокзалу до статусу покоління Києва, залишалося тільки одне – шукати нові цілі мистецтва, нових глядачів і нові форми. Фактично, залишивши всі попередні здобутки на одній із станцій вже пройденого шляху.

Сергій Якутович
у київській квартирі. 1980-ті
З архіву родини Якутовичів
Сергій Якутович. НЛО
1990, авторська техніка
Сергій Якутович на тлі
роботи «Карнавал». 1990-ті
З архіву родини Якутовичів
Сергій Якутович. Апологія думки
1990-ті, полотно, олія
Сергій Якутович. Пісня.
З серії «Мазепіана»
2003, папір, туш, акварель
Сергій Якутович у київській квартирі. 1980-ті
З архіву родини Якутовичів

Пошуки себе і свого місця в мистецтві тривали в Сергія Якутовича ціле десятиліття – рівно всі дев’яності. На тлі питань творчості завжди були проблеми більш нагальні та буденні: відсутність роботи, грошей, потреба утримувати родину. Водночас з цим впала «залізна завіса» – художники масово поїхали до Європи та Штатів. Резиденції стали можливістю попрацювати та отримати більш-менш нормальні умови життя.

На початку дев’яностих східноєвропейськими художниками починають цікавитися в Німеччині. У 1991 році Сергій Якутович, Тіберій Сільваші та Євген Прокопов влаштовують групову виставку «Трійця» в Лейпцигу, після чого Сергій залишається на кілька місяців у резиденції місцевих галеристів. Однак такий досвід не приносить ані визнання, ані можливостей для подальшого існування. В одному з інтерв’ю Якутович зізнавався: «1993 року в Мюнхені мені показали звалище українського мистецтва. Це найстрашніше, що я в житті бачив. На асфальті лежали Волобуєв, Яблонська, Глущенко, Сільваші… Це було як сміття скинуто. В Україну тоді їздили «бізнесмени-туристи» і за 30 марок купували картини. А потім викинули»*.

Сергій Якутович. НЛО
1990, авторська техніка

Саме у дев’яностих Якутович звертається до живопису, який за стилістикою радше наближений до його друзів-гіперреалістів, аніж до власної графіки Сергія. Сюжети на полотнах демонстративно пародіюють реальність, що оточувала художника: яскраві карнавальні сцени, надмірна тілесність моделей і порожній, безликий простір навколо них. За змістом ці фігуративні роботи – абсолютно абстрактні. Захисна реакція у вирії нових незрозумілих і небезпечних символів.

Сергій Якутович на тлі роботи «Карнавал». 1990-ті
З архіву родини Якутовичів

Особливо живописний потенціал Якутовича розкрився в Іспанії. У середині дев’яностих до Києва приїхав Хосе Морено – доволі загадкова постать, людина, яка цікавилася українським реалістичним живописом. Хосе познайомили з Сергієм, і через кілька місяців він запропонував Якутовичу разом з родиною працювати в Іспанії. Здавалося, це була саме та можливість, на яку чекав художник – поринути в творчість, без нескінченного потоку рутини. Цей доволі щасливий і продуктивний період тривав для Сергія три роки – до 1999 – аж поки Хосе Морено трагічно і так само загадково не загинув у автокатастрофі. А за його численні борги забрали всю власність іспанця – зокрема і картини, які писав Якутович. Це стало одним з останніх ударів переламного десятиліття. Сергій разом з дружиною та сином повернувся до Києва, а всі його твори попередніх років загубилися в невідомих колекціях. Після цього художник майже не звертався до живопису.

Сергій Якутович. Апологія думки
1990-ті, полотно, олія

У Києві Сергій усвідомлює, що в його батька, Георгія Якутовича, за все життя так і не було персональної виставки. Починається підготовка, організація, далі – відкриття. Приблизно в цей самий час оператор Юрій Іллєнко, з яким Георгій працював під час зйомок фільму «Тіні забутих предків», пропонує Сергію стати художником-постановником його стрічки «Молитва за гетьмана Мазепу». Козацтво та лицарські образи, складні історичні персонажі, героїка та сильний еротизм епохи – художник нарешті знаходить свою тему. А під час зйомок фільму, в 2000 році, помирає Георгій Якутович.

Трагічно і, водночас, символічно завершуються дев’яності та розпочинаються нульові для Сергія: смертю батька, незмінного авторитету та зразка для наслідування; та отриманням тієї мистецької лінії, у яку він буде поринати до самого кінця. Починаючи від 2000-х тема національного міфу повністю поглинає Якутовича-середнього.

Сергій Якутович. Пісня. З серії «Мазепіана»
2003, папір, туш, акварель
Георгій Якутович пов’язав своє життя та творчість з Карпатами: мав там будиночок, їздив у гори кожного року, а на свої 60 років охрестився в Ільцях.