02
Лютий
2018
Шістдесяті роки стали часом пошуків нової мови для візуального мистецтва: кінематографу, книжкового оформлення, живопису, театру. Не тільки на території України та СРСР, але й у західних країнах – з різних причин, це десятиліття створило умови для переоцінки попередніх підходів до творчості та їхніх радикальних змін. Для української культури цим «радикальним» стало переосмислення повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Саме на його основі митці та мисткині реалізували новий продукт, який не став масовим і не здобув надширокої популярності, але створив альтернативу: як можна подивитися на вже знайомі речі не звертаючись до вже неактуальних форм.
Фільм і книга (як мистецький об’єкт) – такі два способи перепрочитання класики були запропоновані шістдесятими. Знімальний майданчик «Тіней…» у 1963-1965 роках був не тільки місцем створення одного з шедеврів українського кінематографу, але й об’єднав талановитих людей того часу: Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Георгія Якутовича, Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову, Лідію Байкову та інших. Книжкове оформлення повісті Якутовичем стало більш особистим процесом, який розкрив персональні творчі пошуки художника та продемонстрував загальне прагнення графіків до гармонійного дизайну книги. Але обидва феномени завжди розповідали про щось більше: про те, як змінювалося ставлення митців до культури та світу.
До оформлення книги можна підходити по-різному. Найбільш поширена практика – з ілюстративних елементів створюється тільки обкладинка, як своєрідна візитівка твору. Коли ж візуальна творчість потрапляє й у середину книжки, перед художниками постає купа додаткових питань: яку саме обрати структури для зображень? як зробити так, щоб вони не суперечили з текстом і не затьмарювали його? які техніки та кольори будуть пасувати краще до конкретної книги? і що взагалі варто зберегти в ілюстраціях з авторського тексту, а що можна залишити поза нею? Всі ці проблеми можуть на певний час «вирішуватись», якщо утворюється потужний канон – як було протягом сталінського періоду, коли майже до кожного жанру книг існував свій набір правил для оформлення. Однак вже у другій половині п’ятдесятих та у шістдесятих роках книжкові графіки знову взялися за пошуки «досконалого» видання – ансамблевої книги, де текст і оформлення знаходяться у гармонійному поєднанні.
Георгій Якутович вклав свої творчі амбіції у проект «Тіней забутих предків». У повісті Коцюбинського художника приваблювало все: глибина авторської думки, універсальність теми, звернення до локальної гуцульської культури, поетичність мови.
Антон Середа, обкладинка до книги «Тіні забутих предків».
1929, Державне видавництво України, Київ
Щодо сюжету «Тіней» закріпився сталий шкільний вислів: «це історія гуцульських Ромео та Джульєтти». У центрі повісті постає Іван Палійчук, який ще в дитинстві зустрічає дівчину Марічку з ворожого роду Гутенюків. Попри всі перешкоди, пара вирішує залишитися разом, однак поки Іван вівчарить на полонині, Марічка трагічно гине. Іван довго не може змиритися зі смертю коханої, але згодом повертається до рідного села та одружується на Палагні. Шлюб не приносить їм щастя: скоро Палагна стає коханкою («любаскою») мольфара Юри, а Іван одного разу в горах бачить марево – нявку в образі Марічки, яка приводить його до власної загибелі.
Олена Кульчицька, ілюстрації з книги «Тіні забутих предків». 1929, Державне видавництво України, Київ
Однак у візуалізаціях часто на перший план виходила не лінія кохання: художники через «Тіні» зверталися до гуцульської етнографії й фольклору, розкривали соціальні аспекти життя в закритому суспільстві, підіймали тему зв’язку людини та природи.
Карпати. 1952, фото Георгія Якутовича.
З архіву родини Якутовичів
Георгій Якутович. Малюнки з карпатського
альбому. 1952, олівець, туш.
З архіву
родини Якутовичів
Для Якутовича робота над «Тінями» тривала кілька десятиліть. Художнику важливо було не спрощувати глибину повісті та не впадати до декоративності у відтворенні гуцульського життя – а для цього потрібно було якомога повніше пережити й відчути атмосферу як книги, так і Карпат. Тож Георгій робить численні ескізи та варіанти ілюстрацій і макету видання, вирушає у першу подорож до Карпат у 1952 році та повертається до «Тіней» у своїй творчості знову і знову. Водночас з цим, Якутович постійно вдосконалюється в графічних техніках, зокрема опановує дереворит – гравюру на дереві, яка є дуже важкою та кропіткою для виконання, однак надає високі можливості передачі контрасту, світла та тіні.
Таким чином, за пошуками Георгія в сфері «Тіней» можна фактично досліджувати становлення митця та особистості в перший період його творчої діяльності.
Коли розпочалася Друга світова, родина Якутовичів була евакуйована до російського села Тонкіно в Нижньогородській області. Там вони жили у старій садибі лікаря, яка була для мешканців і лікарнею, і бібліотекою.
Одного разу Георгій і його старший брат Ігор побачили старезну книжку без палітурки. «Іван був дев’ятнадцятою дитиною в родині Палійчуків…» – розпочиналася книга, але для молодшого Якутовича ця мова була ще незнайомою. Старший брат розповів йому, що це за повість, а Георгій отримав свій перший підручник української – «Тіні забутих предків».
Саме цей випадок розпочав захоплення Георгія «Тінями» та Карпатами.
Шкільний зошит з малюнком Георгія Якутовича.
1940-і роки. З архіву родини Якутовичів
Під час навчання в Київському художньому інституті Георгій Якутович кілька разів бажав проілюструвати повість Коцюбинського. Вперше – на третьому курсі, у якості курсової роботи. Тодішнє бачення книги художником можна переглянути на цій сторінці. Очевидно, тоді Георгій був під сильним впливом ілюстрацій Олени Кульчицької до «Тіней» 1929 року, а також велику увагу приділяв етнографії та міфології гуцулів. Якутович вже тоді усвідомлював, що неможливо передавати певну культуру без заглиблення у неї – і прагнув потрапити до Карпат. Це ускладнювалося тим фактом, що після війни гори залишалися закритою територією. Та завдяки зв’язкам батька дружини Георгія, Олександри Павловської, подружжю вдалося відвідати Карпати в 1952 році. Тоді Якутович зробив багато натурних замальовок і планував готувати диплом по «Тінях». Однак в інституті не дозволили взяти цю тему, наполегливо порадивши обрати щось з російської класики. Через це художник відкладає роботу над повістю майже на десять років.
Георгій Якутович. Макет книги «Тіні забутих предків».
1950, папір, олівець, туш.
З архіву родини Якутовичів
Протягом п’ятдесятих Якутович вдосконалює володіння різними графічними техніками, звертається до широкого спектру творчих тем, отримує перше професійне визнання, а також багато часу проводить у Карпатах, де все більше заглиблюється в гуцульський побут. У 1962 році Георгій відчуває себе готовим узятися за ілюстрування повісті Коцюбинського, однак раптово отримує пропозицію від Сергія Параджанова стати художником-постановником фільму «Тіні забутих предків». Цей новий досвід повністю змінює підхід Якутовича до книжкової справи. Чому – він згодом сам написав у власному есеї «Графіка та кіно»:
«Після того, як ми набиваємо руку спочатку в художній школі, потім під час першої самостійної роботи, ми часто втрачаємо почуття безпосереднього сприйняття і виявляємося безпорадними перед натурою. Працюючи в кіно, я сподівався «очиститися» від здобутих навичок і віднайти здатність такої її правдивої художньої інтерпретації, коли лінія, пляма та форма одразу ж ведуться в єдиному ключі, який передає музику природи».
Георгій Якутович. Макет книги «Тіні забутих предків».
1950, папір, олівець, туш.
З архіву родини Якутовичів
Після зйомок фільму Якутович повністю переробив майже всі гравюри до «Тіней», відмовився від багатьох сюжетів, а деякі навпаки додав. Найбільше змінилася динаміка зображень, адже саме на неї звертав особливу увагу художник після роботи над фільмом. Дія в ілюстрації (або її відсутність) стала відігравати більш значиму роль, аніж різні декоративні елементи. Якутович відмовляється від стилізації на користь тій насиченості життя, яку він відчув під час зйомок та свого довготривалого перебування в Карпатах.
Прискіпливість до самого себе призводила до того, що Георгій переводив величезну кількість дерев’яних дошок самшиту – а коштували вони тоді доволі дорого. Через це інколи Якутовичу доводилося відволікатися від ілюстрування «Тіней» і виконувати інші замовлення видавництв – так художник мав змогу купувати нові дошки. Цей процес відкладав видання книги ще на певний час, тож остаточно робота була завершена вже у 1967 році.
Георгій Якутович. Ілюстрація «Ворожіння Палагни»,
що не увійшла до книги, та
дерев’яна дошка до неї.
1965, дереворит / самшит. З архіву родини Якутовичів
Книга «Тіні забутих предків» з ілюстраціями Якутовича вийшла в видавництві «Дніпро» у 1967 році. Вона мала абсолютно чітку структуру. По-перше, художник розділив повість на чотири частини, кожна з яких відповідала новому психологічному стану головного героя Івана Палійчука. Всі частини відкриває невеликий шмуцтитул та ілюстрація-фронтиспис, яка розташована на лівій частині розгорнення. Задача цих елементів – загально окреслити атмосферу та сюжет наступного блоку тексту. Події повісті передаються десятьма загальними ілюстраціями, які знаходяться на правих сторінках книги. Вони вихоплюють з тексту Коцюбинського яскравий образ і зображують його майже кінематографічно: глядач дивиться наче на кадр з фільму і розуміє, що за його межами – набагато ширша історія. Окрім систематичних ілюстрацій, Якутович вводить ще дві, які власне і розпочинають знайомство читача із книгою – суперобкладинку та невелику заставку, що акцентують на провідній темі любові. Таким чином, двадцять книжкових зображень «промовляють» свою історію як комплексно, так і поодинці.
Книга «Тіней…» справила велике враження на художнє оточення Якутовича та мистецтвознавчу критику. Зацікавлені люди знайшли зразок того, як виглядає гармонійна інтеграція тексту і зображення, як майстерно виконані дереворити розповідають кожен свою історію, однак разом складають завершену оповідь. Формальна довершеність і наповненість змістом – пошуки десятиліття втілилися в «Тінях».
Важливо й те, що Георгій фактично відкрив Карпати для багатьох митців того часу. Щороку друзі Якутовичів з різних міст приїжджали до Дземброні (де художник мав свою хату) й проводили там певний час – а потім, по приїзді до столиць, експонували власні твори на тему гуцульського життя.
Загалом, коли одна надзадача здається виконаною, через певний час з’являються інші, які наче виросли з тієї, першої. Так і Георгій після «Тіней» починає звертатися вже зовсім до нових форм книги, відкривається до експериментів. А тема гуцулів, яка в перші роки після довгоочікуваного видання книги вважалася художником повністю висловленою, розгортається в нових книгах і серіях, серед яких одна з найбільших – «Люди села Дземброня».
Фільм «Тіні забутих предків» прорізав собою дві важливі політичні віхи шістдесятих: зйомки кіно припали на кінець хрущовської «відлиги», а його прем’єра відбулася вже за часів правління Брежнєва. Тож, за нестабільності ідеологічних напрямків, «Тіні» вмістили в себе багато кодів: і оригінальні та новаторські замисли авторів; і цензурні обмеження кіностудії; і сумбурну прем’єру та наступне сприйняття фільму. Саме у «Тінях» розкрився творчий потенціал Параджанова як режисера, Іллєнка як оператора, Миколайчука, Кадочникової та Бестаєвої як акторів, Якутовича – як художника-постановника. У критиці згодом стрічку окреслили як «поетичне кіно» – на противагу більш (соц)реалістичному стилю, який переважав у радянському кінематографі. Це було викликано потужним художнім поглядом режисера та команди, які на зйомках використовували методи, що були радше притаманні західним течіям французької «нової хвилі» чи італійського неореалізму, аніж місцевій практиці.
Для «Тіней» стала притаманна і міфотворчість: легенди накладалися на історії зйомок, авторів і акторів, місцевих мешканців, які знімалися у фільмі. Між жителями Верховини, Криворівні та Дземброні досі циркулюють згадки про незвичні характери творців стрічки, а самі учасники кінопроцесу мають кожен свою версію того, що відбувалося в Карпатах.
Фрагмент з фільму «Тіні забутих предків».
1965, Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка
Фотографія зі зйомок кінофільму. Перший ряд (сидять зліва направо): Іван Ігнатюк, Василь Демидюк, Катерина Демидюк, Марія Ілійчук, Георгій Якутович, Людмила Кустова. Другий ряд (стоять зліва направо): Микола Сливчук, Лідія Байкова, Петро Сорюк, Спартак Багашвілі, Євдокія Сорюк, Сергій Параджанов, Дмитро Харук, Ганна Ласкурійчук. 1963, фотограф невідомий. З архіву родини Якутовичів
Тетяна Бестаєва в ролі Палагни. Фотографія зі зйомок кінофільму, 1963. З архіву музею Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка (Київ)
Георгій Якутович. Замальовка сцени з Палагною. 1963, папір, олівець. З архіву родини Якутовичів
Знімальний майданчик «Тіней» у Карпатах став своєрідною творчою лабораторією, де спільними силами творився результат, що згодом був визнаний показовим для українського кіно. Фільм – це суто колективний доробок, у якому важко однозначно виокремити роль кожного з учасників. «Тіні» можуть слугувати яскравим прикладом, адже й досі ведуться суперечки: хто зробив більший внесок у візуальний ряд – режисер Параджанов чи оператор Іллєнко? хто посприяв призначенню актора Миколайчука на роль Івана – другий режисер Луговський чи художник-постановник Якутович?
Тетяна Бестаєва в ролі Палагни. Фотографія зі зйомок кінофільму, 1963. З архіву музею Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка (Київ)
Георгій Якутович. Замальовка сцени з Палагною. 1963, папір, олівець. З архіву родини Якутовичів
На зйомках фільму проявлявся характер кожного з учасників процесу. Так одного разу Іллєнко з Кадочниковою трохи не залишили Карпати через сварку з Параджановим – уявлення оператора та режисера про творчу концепцію розходилися кардинально. Існують навіть чутки про їхню дуель. Георгій Якутович, за спогадами сина Сергія, теж одного разу «йшов вбивати Параджанова». Але напруженість мистецького акту не завадила згодом продовжувати співпрацю авторів і акторів над іншими фільмами.
Сергій Параджанов
Сергій Параджанов – режисер-постановник «Тіней забутих предків». Він народився у 1924 році в Тбілісі у вірменській родині антиквара. До «Тіней» працював на кіностудії Довженка, однак ранні його фільми вважаються невдалими. Характер Параджанова його близькі та друзі характеризували як складний, однак у творчому підході режисер прагнув виключно «геніальності». Висока планка сприяла тому, що навколо себе Параджанов збирав тільки «геніальних», на його думку, людей.
У «Тінях» Сергій продемонстрував універсальність свого світобачення: знімати гуцулів і їхнє життя йому було так само просто, як і розуміти культуру грузинських гір. Серед особливостей погляду режисера – його вміння передавати глобальну красу через локальні, народні речі.
Юрій Іллєнко
Юрій Іллєнко – оператор фільму. Ще до «Тіней забутих предків» він був відзначений як талановитий і новаторський оператор, нагороджувався кількома міжнародними відзнаками. Тому на зйомках фільму Іллєнко часто вступав у творчі конфронтації з Параджановим: їхні погляди на мистецтво не збігалися, через що режисеру та оператору потрібно було знаходити компроміси та відстоювати власні точки зору. Після «Тіней» Іллєнко продовжив працювати у напрямку «поетичного кіно».
Саме Юрій познайомив Параджанова зі своєю тодішньою дружиною, Ларисою Кадочниковою. Як тільки режисер побачив акторку, він вигукнув: «Це ж Марічка!».
Георгій Якутович
Георгій Якутович – художник-постановник. Для Георгія це був перший досвід роботи у сфері кіно. Сергій Параджанов звернувся до нього, бо команді потрібен був «провідник Карпатами» – а Якутович був широко обізнаний з гуцульською тематикою і мав потужне художнє бачення їхнього життя. Як згодом зізнавався Параджанов, Якутович був «не просто художником, а художником, що мислить. Можна було б знайти, мабуть, талановитішого за нього, але вдумливішого – ні. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші».
До внесків Якутовича у фільм відносять декілька елементів. По-перше, це «срібний ліс», який з’являється у момент, коли Іван востаннє бачить нявку-Марічку і помирає. Потім, це розділення фільму на глави – прийом, який художник використає і у власному оформленні книги. Також це чорно-біла частина фільму, де Іван страждає після втрати своєї коханої.
Лариса Кадочникова
Лариса Кадочникова – виконавиця ролі Марічки Гутенюк. До «Тіней» акторка працювала в театрі, тож кінодосвід став для неї новою сторінкою творчого шляху. Також саме завдяки цьому фільму Кадочникова згодом стала власне українською акторкою – до цього вона грала в московському театрі «Современник». Співпраця з Параджановим настільки надихнула Кадочникову, що згодом вона сама звернулася до художньої творчості.
Іван Миколайчук
Іван Миколайчук – виконавець ролі Івана Палійчука. У одній зі своїх перших ролей Миколайчук вразив усю творчу команду своєю грою. Вже на незапланованих пробах, які проводилися після утвердження на роль відомого актора Геннадія Юхтіна, режисер і оператор фільму змінили свої плани та надали перевагу гуцулу за походженням – Миколайчуку.
Один з яскравих спогадів під час зйомок фільму залишився у місцевого населення: всі були в захваті від Івана, який був для них ідеалом чоловічої краси.
Після «Тіней» Миколайчук активно знімався в інших «поетичних» українських фільмах, а з 1970-х років реалізовував себе і як режисер.
Інші
Важливу жіночу роль у фільмі, Палагни, зіграла ще одна московська акторка – Тетяна Бестаєва. Вона мала бути повною протилежністю Марічки: замість ніжності та духовності, у Палагни проявлялися відверта тілесність і пристрасність. Для Бестаєвої її роль у «Тінях» стала найбільш вдалою у кінокар’єрі.
І якщо антагоністом до Марічки була Палагна, то до Івана – мольфар Юра. Його роль виконав грузинський актор Спартак Багашвілі – лауреат Сталінської премії, який відмовився проходити проби до фільму і був запрошений одразу ж на зйомки до Карпат.
Конфліктні ситуації з акторами та знімальною групою Параджанову допомагав вирішувати другий режисер стрічки – Володимир Луговський. Його виваженість часто врятовувала подальші зйомки фільму. Саме у Луговського зберіглася більша частина розкадрувань Параджанова до кінотвору.
За зовнішній вигляд акторів (що стало справжньою оздобою «Тіней») відповідала відома на кіностудії художниця з костюмів Лідія Байкова. Вона збирала різні автентичні речі по селах Карпат, а Параджанов жартома називав її «Лідочка-катафалочка» – за те, що Байкова завжди носила виключно чорне вбрання.
Атмосферності фільму додала й музика Мирослава Скорика – на той час 25-річного композитора, який майстерно обробив фольклор гуцулів і поєднав його з симфонічними мелодіями.
Кадр з фільму «Тіні забутих предків»:
гуцули в таверні. 1965, Національна кіностудія
художніх фільмів імені Олександра Довженка
Гуцульське свято. 1984, фотографія.
Автор фото Георгій Якутович
Кадр з фільму «Тіні забутих предків»:
гуцули в таверні. 1965, Національна кіностудія
художніх фільмів імені Олександра Довженка
Гуцульське свято. 1984, фотографія.
Автор фото Георгій Якутович
У титрах місцеве населення, яке знімалося в «Тінях забутих предків», було підписане просто: «Гуцули Верховини». Однак всі ці люди, які грали в масових сценах, співали фольклорні пісні для звукового супроводу, гостинно приймали в своїх хатах авторів і акторів, ділилися знаннями про етнографію – всі вони стали важливою частиною історії фільму та зберегли купу переказів про команду. І їхні імена відомі: Микола Шатрук виконував коломийки та партію Івана Палійчука, Параска Данилюк – Марії Гутенюк; Марія Іллюк, родина Соруків, Ганна Іллічук приймали у себе творчу групу фільму; Василь Коржук і Марія Потяк були задіяні в зйомці різних сцен стрічки. Тож, «Тіні» міцно уплелися в колективну пам’ять гуцулів.
Також жителі Карпат вразливо ставилися до деяких режисерських задумів щодо їхньої культури. Найбільш неоднозначно була сприйнята сцена одруження Івана та Палагни, де на подружжя під час церемонії вдягають ярмо. На показі в Криворівні багато з глядачів були ображені такою авторською метафорою, адже подібного обряду не існувало в гуцульській культурі.
Кадри з фільму «Тіні забутих предків»: ворожіння Палагни та Марічка в церкві.
1965, Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка
Спеціальне повідомлення Комітету державної безпеки УРСР. Перша та друга сторінки документу від 6 вересня 1965 року. З Галузевого державного архіву
Служби безпеки України
Кадри з фільму «Тіні забутих предків»: ворожіння Палагни та Марічка в церкві.
1965, Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка
Спеціальне повідомлення Комітету державної безпеки УРСР. Перша та друга сторінки документу від 6 вересня 1965 року. З Галузевого державного архіву
Служби безпеки України
Обмеження у творчих задумах команди відбулися ще на етапі зйомок: наприклад, кіностудія не дозволила випускати зйомки справжніх карпатських церков, бо вони були надто яскраво оздоблені. Через це сцени в церкві довелося знімати в скромно оформлених павільйонах у Києві, які зовсім не відповідали шикарним інтер’єрам Карпат. У висновках кіностудії Довженко було прямо вказано, що «Не треба робити акценту на релігійних мотивах – це нічим не виправдовується».
Спеціальне повідомлення Комітету державної безпеки УРСР. Перша та друга сторінки документу від 6 вересня 1965 року. З Галузевого державного архіву Служби безпеки України
Прем’єра «Тіней» відбулася 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» – ця подія стала однією з відомих політичних акцій десятиліття. Після показу стрічки на сцену вийшов Іван Дзюба й виступив із промовою про масові арешти української інтелігенції. Його підтримали інші активісти, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, а частина залу піднялася на знак солідарності. У кінотеатрі одразу ж спрацювала сирена, біля будівлі почалися перевірки. Учасники акції, а також автори фільму, були у той чи інший спосіб покарані або зазнали утисків після прем’єри.
Окрім цензури «згори», у суспільстві також була присутня і самоцензура. Відомий випадок, що на одному з показів фільму в Московському державному університеті, студенти почали свистіти та виходити з зали на сцені з оголеною Палагною.
Після прем’єри фільму в 1965 році кінострічка здобула більшого визнання в зарубіжному колі, аніж на батьківщині. Однією з найвідоміших нагород був гран-прі Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Отримувати відзнаку поїхали Лариса Кадочникова та Іван Миколайчук, тоді як Параджанова не пустили – через жартівливу фразу, яку він одного разу промовив у коридорах кіностудії: «Мені можна квиток лише в один кінець».
В Україні Шевченківською премією команда фільму була нагороджена вже після смерті Параджанова, у 1991 році.
Поетичність і новаторство фільму відзначалися багатьма режисерами і кінокритиками. Наприклад, Емір Кустуріца назвав «Тіні» найкращою картиною, а Гарвардський університет включив стрічку до списку обов’язкових для перегляду фільмів.
Популярність «Тіні» здобули й у Франції. Цікаво, що називався фільм там зовсім по-іншому: оригінальна назва видалася надто важкою для буквального перекладу, тому «Тіні забутих предків» відомі як «Вогненні коні» («Les Chevaux de feu»).
Фрагмент з фільму «Тіні забутих предків».
1965, Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка
Важливо, що «Тіні забутих предків» стали поштовхом для подальших пошуків творчої команди. Саме після зйомок фільму Георгій Якутович нарешті завершив власну роботу над ілюструванням повісті Коцюбинського. До цього художнику весь час чогось не вистачало: досвіду, розуміння гуцульської культури, відходу від застиглих академічних норм. «Після роботи в кіно я відчув гостру необхідність якнайповніше використати специфіку художнього мистецтва, досягаючи більшої пластичності місткості зображення. Я знову повернувся до ілюстрування оповідання та переробив усі аркуші наново. […] Можливо, це бажання стало особливо гострим після роботи в кіно, після знайомства з фільмами Антоніоні», – коментував своє натхнення «Тінями» Якутович у есеї «Графіка та кіно».
Фрагменти з фільму «Тіні забутих предків».
1965, Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка
«Тіні забутих предків», завдяки закладеному в них творчому потенціалу, пережили десятиліття статусу «шкільного твору» і «кіно на полиці». Під впливом повісті та фільму організовувались фестивалі, постановки, перформанси, робилися численні дослідження.
Через 50 років після прем’єри кінострічки арт-центром Я Галерея та кіностудією FILM.UA Group був підготовлений масштабний проект по фільму «Тіні забутих предків. Виставка», який проходив у 2016 році в Мистецькому Арсеналі в Києві та у Львівському палаці мистецтв. Спеціально для цього проекту також було підготовлено кілька видань: масштабне дослідження «Тіні забутих предків. Книга», двомовні каталоги, збірка коміксів «Тіні забутих предків. Графічні історії».
Ця виставка привела й до подальших досліджень, зокрема творчості художника-постановника Георгія Якутовича. Його робота над ілюструванням повісті Коцюбинського була детально розібрана в книзі «Як у Тіні».
Коли мистецтво спонукає до подальшого мистецтва – це, власне, і є підтвердженням культурної універсальності твору.
Упорядники Павло Гудімов і Катерина Носко
Видавництво Артбук, 2016
Фото Андрія Хіра
Тіні забутих предків. Виставка
Куратори Павло Гудімов і Андрій Алферов. Мистецький Арсенал, 2016
Інсталяція «Вершник», художники Юрій Денисенков і Іван Михайлов
Фото Максима Білоусова
Упорядники Поліна Ліміна та Павло Гудімов
Видавництво Артбук, 2017
Дизайн Катерини Сіваченко
Георгій Якутович пов’язав своє життя та творчість з Карпатами: мав там будиночок, їздив у гори кожного року, а на свої 60 років охрестився в Ільцях.
